Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— У меншовартісних людей, — відлунням повторила Жинь. — Що за меншовартісні люди?

— Ви, звісно ж, — сказала Петра з цілковито спокійним виразом на обличчі, немовби це була просто констатація факту. — Це не ваша провина. Нікарці ще не розвинулися до нашого рівня. Це проста наука, доказ у твоїй фізіогноміці. Дивися.

Петра поклала на стіл стос книжок і розгорнула їх, щоб показати Жинь.

На кожній сторінці були зображення нікарців. До малюнків додавалися детальні підписи. Жинь не могла розібрати письма, плаского призахідницького шрифту, але декілька фраз привернули її увагу.

«Око з навислою повікою — вказує на схильність до ледарювання».

«Жовтувата шкіра. Погане харчування?»

На останній сторінці Жинь побачила власне зображення з детальними підписами, яке, мабуть, додала Петра. Жинь зраділа, що почерк Петри надто дрібний, щоб вона змогла розібрати. Вона не хотіла читати про себе жодних висновків.

— Оскільки у вас менші очі, то ви маєте менший кругозір, ніж ми, — пояснюючи, Петра показувала на малюнки. — Ваша шкіра має жовтіший відтінок, що вказує на погане харчування чи незбалансовану дієту. А тепер поглянь на форму черепа. Твій мозок, який, ми знаємо, відповідає за раціональність, від природи менший.

Жинь з недовірою глянула на неї.

— Ви справді вважаєте, що просто від природи розумніші за мене?

— Не вважаю, — сказала Петра. — Я це знаю. Докази переконливі. Нікарці — нація надзвичайно стадна. Ви добре слухаєтеся, але незалежне мислення для вас заважке. Ви доходите наукових висновків через століття після того, як ми їх уже відкрили. — Петра згорнула книжку. — Але не переймайся. Коли настане час, усі цивілізації стануть бездоганними в очах Творця. У цьому й полягає завдання Сірого товариства.

— Ви вважаєте нас тупими, — сказала Жинь, майже самій собі. Їй страшенно кортіло засміятися. Невже призахідники й справді так серйозно ставляться до власних персон? Вони думають, що це наука? — Вважаєте нас усіх меншовартісними.

— Поглянь на людей на пляжі, — сказала Петра. — Поглянь на свою країну — вона чубиться через біженців війни, яку ви ведете століттями. Вони здаються тобі розвиненими?

— А що, ваші війни цивілізовані? Мільйони загинули, хіба ні?

— Вони загинули, бо боролися з силами Хаосу. Наші війни не внутрішні. Це хрестоносні битви. Але озирнися на власну історію і скажи, чи якась із ваших внутрішніх війн велася через щось інше, окрім неприхованої жадоби, амбіцій або чистої жорстокості.

Жинь не знала, чи то так діяв лаунданум, чи Петра й справді мала рацію, але їй було нестерпно те, що відповіді вона не мала.

Уранці вцілілих чоловіків Жаданя вивели під вістрями мечів на міську площу й розповіли, як проголосувати, кидаючи плитки в сумки з мішковини. Вони могли обирати плитки двох кольорів: білі — так, чорні — ні.

— А що станеться, якщо вони проголосують проти? — запитала Жинь у Неджі.

— Вони помруть, — відповів він. — Ну, більшість. Якщо опиратимуться.

— А тобі не здається, що це трохи неправильно?

Неджа знизав плечима.

— Усі приєднуються до Республіки за власним вибором. Ми просто, ну, трохи підштовхуємо шальки терезів.

Голосування відбувалося по одній людині за раз і тривало трохи більше години. Замість підрахунку голосів, Дзіньджа висипав уміст сумок на землю, щоб усі бачили кольори. Переважною більшістю голосів селище Жадань вирішило приєднатися до Республіки.

— Гарне рішення, — сказав Дзіньджа. — Ласкаво просимо в майбутнє.

Він наказав лишити один вітрильник разом з командою, щоб запровадити військовий закон і до кінця війни збирати щомісячний зерновий податок. Флот конфіскував сьому частину запасів міського продовольства, лишаючи рівно стільки, щоб Жадань пережив зиму.

Коли вони відпливли далі Мужвеєм, схоже, що Неджа відчував водночас і задоволення, і полегшення.

— Ось що виходить, коли вирішують люди.

Кітай похитав головою:

— Ні, ось що виходить, коли вбиваєш усіх сміливців і дозволяєш голосувати боягузам.

Наступні сутички Республіканського флоту були так само легкі. Здебільшого вони брали містечка й селища без бою. Декілька міст чинили опір, але їхні зусилля виявилися марними. Проти об’єднаної моці «Морських яструбів» Дзіньджі заколотники зазвичай капітулювали вже за пів дня.

З просуванням на північ Дзіньджа призначав спочатку команди, а потім цілі загони керувати щойно звільненими територіями. Інші команди виділяли солдатів на спорожнілі кораблі, аж доки через нестачу людей декілька вітрильників не довелося посадити на мілину й кинути біля берега.

Деякі селища взагалі не чинили опору, а охоче приєднувалися до Республіки. Вони відсилали добровольців у човнах, заповнених їжею та припасами. Над стінами цих поселень гостинно майоріли нашвидкуруч пошиті прапори кольорів Республіки Дракона.

— Поглянь, — показав Кітай. — Прапор Вейсжі. Не Республіки.

— А хіба в Республіки є свій прапор? — запитала Жинь.

— Не впевнений. Однак цікаво, що, на їхню думку, їх завойовує провінція Дракона.

За порадою Кітая Дзіньджа виставив попереду флоту кораблі з добровольцями й мореплавцями. Він не довіряв морякам провінції Зайця воювати на своїй території й не хотів, щоб вони займали стратегічно важливі позиції — якщо раптом нечисті на руку. Але додаткові кораблі навіть за найгіршим сценарієм були чудовою принадою. Декілька разів Дзіньджа відсилав союзні кораблі першими — вмовляти міста відчиняти ворота, а вже потім вривався з військовими кораблями.

На якийсь час здавалося, що вони можуть узяти північ чисто й без зайвих зусиль. Але удача від них відвернулася на північному кордоні провінції Зайця, коли сильний шторм змусив їх стати на якір у річковій бухті.

Шторм був не стільки небезпечний, як нудний. Річкові шторми, на відміну від океанічних, можна просто перечекати, якщо вивести кораблі на мілину. Тож цілих три дні війська просиділи в каютах, граючи в карти й розповідаючи історії, поки дощ періщив по корпусу судна.

— На півночі заведено приносити божественні жертви вітру, — промовив перший помічник капітана на «Зимородку», справжній велетень, який пробув у морі довше, ніж Дзіньджа прожив на світі, і став улюбленим оповідачем у їдальні. — У часи ще до Червоного Імператора Хан Внутрішніх держав відправив флот, щоб захопити Імперію. Але маги прикликали бога вітру, щоб він спричинив тайфун і знищив флот Хана, і його кораблі перетворилися на уламки.

— А чому жертвують не океану? — запитав матрос.

— Бо шторми спричиняє не океан. Це робота бога вітру. Але вітер непостійний і непередбачуваний. Боги ніколи так просто не миряться з тим, що їх прикликають нікарці. Тієї миті, коли був зруйнований флот Хана, бог вітру повернувся до нікарського мага, який його прикликав. Він підняв селище мага в небо і скинув його кривавим дощем потрощених будинків, понівеченої худоби й розчленованих дітей.

Жинь підвелася й тихо вийшла з їдальні.

Коридори на нижніх палубах були моторошно тихими. Бракувало постійного шуму від людей на гребних колесах. Команда й солдати зібралися в їдальні або ж спали, тож у коридорі Жинь була сама.

Коли вона притиснулась обличчям до гарматного порту, то побачила, як шаленів шторм за бортом, як нестямні хвилі вирували над бухтою — немовби спраглі руки тяглися, щоб розірвати флот. Їй здалося, що у хмарах вона побачила два ока, яскраві, небесно-блакитні, злісно розумні.

Жинь здригнулася. Їй здалося, що вона почула сміх у громі. Здалося, що побачила, як із небес тягнеться