Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Нян зняла зі стіни каністру і зважила її в руці, немовби готуючись кинути.

— Гадаєте, ви впоралися б краще?

Жинь і Кітай одночасно відхилилися.

Нян опустила руку, захихотівши.

— Та жартую.

— Поклади, — тихо сказав Кітай. Його голос був натягнутим, ретельно контрольованим. — Поговорімо. Просто поговорімо, Нян. Я знаю, хтось тебе в це втягнув. Ти не мусиш цього робити.

— Я знаю, — сказала Нян. — Я зголосилася добровільно. Чи ти думав, що я сидітиму склавши руки й дозволю зрадникам розділити Імперію?

— Не розумію, про що ти, — сказала Жинь.

— Я знаю достатньо, — Нян піднесла каністру вище. — Я знаю, що ви погрожували заморити голодом північ, щоб вони схилилися перед Воєначальником Дракона. Знаю, що ви хотіли напасти на наші провінції, якщо не отримаєте свого.

— Тож ти вирішила отруїти весь південь? — запитав Кітай.

— Хто б казав, — гаркнула Нян. — Ви змусили нас голодувати. Ви продали нам пошкоджене зерно. І як вам на смак ваші ж діяння?

— Ембарго було лише погрозою, — сказав Кітай. — Ніхто не повинен був загинути.

— Люди загинули! — Нян наставила пальця на Жинь. — Скількох вона вбила на тому острові?

Жинь кліпнула.

— Кому в біса є діло до Федерації?

— Там були й війська Міліції. Тисячі, — у Нян затремтів голос. — Федерація брала полонених, переправляла їх на острів у робочі табори. Вони забрали моїх братів. Ти хоч би дала їм шанс вибратися звідти?

— Я… — Жинь у відчаї глянула на Кітая. — Це неправда.

Чи ні?

Звісно, хтось мав сказати їй, якби це була правда.

Кітай не дивився їй у вічі.

Жинь зглитнула.

— Нян, я не знала…

— Ти не знала! — крикнула Нян. Каністра ризиковано розхитувалася в її руці. — Це ж усе кардинально змінює, чи не так?

Кітай простягнув розкриту долоню, опустивши арбалет.

— Нян, прошу, поклади це.

Нян похитала головою.

— Це ви винні. Ми щойно пережили війну. Чому ви просто не лишили нас у спокої?

— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказала Жинь. — Прошу…

— Як великодушно! — Нян підняла каністру над головою. — Вона не хоче мене вбивати! Республіці шкода…

— Та пішло все до біса, — пробурмотів Кітай. Одним плавним рухом він підняв арбалет, прицілився й вистрілив просто Нян у ліву грудь.

Удар пішов відлунням, наче останній стук серця.

Нян широко розкрила очі. Опустила голову, оглядаючи груди немовби з лінивою цікавістю. У неї підігнулися коліна. Каністра вислизнула з її руки й покотилася до стіни.

З ляскотом каністра луснула від удару. З неї полився жовтий дим, стрімко заповнюючи дальній кінець кімнати.

Кітай опустив арбалет.

— Ходімо.

Вони побігли. Жинь озирнулася через плече саме тієї миті, коли вони вже були біля дверей. Газ був занадто густим, щоб бачити крізь нього чітко, але вона не могла помилися щодо Нян, яка смикалася й корчилася в савані кислоти, що вгризалася в її шкіру. Червоні плями безжально проступали по всьому тілі, немовби вона була паперовою лялькою, кинутою в калюжу чорнила.

«Ластівка» спускалася притокою, щоб приєднатися до основного флоту. У повітрі висіла мжичка.

Команда швидко погодила, що робити з каністрами. Вони не могли просто так лишити їх у будівлі, але ніхто не захотів брати газ на борт. Нарешті Жамса запропонував знищити будівлю контрольованою пожежею. Це мало на меті віднадити всіх, доки Дзіньджа не зможе вислати ескадрон, аби забрати ті каністри, що ще могли вціліти, але Жинь підозрювала, що Жамса просто хотів знайти привід щось підірвати.

Тож вони залили все олією, примостили запал на даху, а потім вистрелили підпаленими арбалетними шворнями з корабля, щойно відпливли на безпечну відстань.

Будівлю миттю охопило полум’я — гарне багаття, яке можна було побачити з відстані декількох кілометрів. Дощ не зміг пригасити полум’я. Останні спалахи червоного досі горіли біля основи будівлі, а дим здіймався в небо від дзвіниць.

Небо розітнув удар грому. За лічені секунди дрібна мжичка перетворилася на великі важкі краплі, що голосно й нещадно забарабанили по палубі. Капітан Салкхі наказала команді виставити діжки, щоб набрати свіжої води. Більшість членів команди повернулися до своїх кают, але Жинь лишилася сидіти на палубі, підтягнувши коліна до грудей і схиливши голову набік. Краплі дощу били їй по горлу, чудодійно свіжі й прохолодні. Вона пила дощову воду, дозволяла їй литися на обличчя й одяг. Вона знала, що отрута її не зачепила, інакше наслідки вже проявилися б, але чомусь вона не почувалася чистою.

— Я думав, ти ненавидиш воду, — сказав Кітай.

Жинь глянула вгору. Він стояв над нею, жалюгідною й наскрізь промоклою. Він досі тримав у руках арбалет.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Його очі були погаслі.

— Ні.

— Посидь зі мною.

Не кажучи ані слова, він підкорився. Лише коли він сів поруч, вона помітила, як шалено він тремтить.

— Мені шкода, що так усе з Нян, — сказала вона.

Він пересмикнув плечима:

— А мені ні.

— Я думала, вона тобі подобалася.

— Я заледве її знав.

— Але вона тобі справді подобалася. Я пам’ятаю. Ти вважав її милою. Ти сам казав мені це в академії.

— Так, а потім ця сука пішла й отруїла пів країни.

Він закинув голову назад. Його очі були червоні. Жинь не бачила сліз через дощ. Він глибоко й різко дихав.

А потім він зламався.

— Я вже не можу так, — слова лилися з нього між несподіваними задушливими схлипуваннями. — Я не можу спати. Не можу бодай секунду не думати про Ґолінь Ніїс. Я заплющую очі і знову ховаюся за стіною, а крики не змовкають, бо вбивства тривають усю ніч.

Жинь потягнулася до його руки.

— Кітаю…

— Я немовби завмер в одній миті. І ніхто цього не знає, бо всі інші рухаються, крім мене. Для мене все, що трапилося після Ґолінь Ніїс, — ніби сон, і я знаю, що це не реальне, бо я досі за стіною. А найгірше… Найгірше те, що я не знаю причини тих криків. Було простіше, коли злом була лише Федерація. А тепер я не можу збагнути, хто правий, хто ні, а я ж розумник, я завжди повинен мати правильну відповідь, але це не так.

Жинь не знала, що сказати, аби втішити його, тож переплела його пальці своїми й міцно стиснула.

— Я також.

— Що трапилося на тому острові? — різко запитав він.

— Ти знаєш, що там сталося.

— Ні. Ти ніколи не розповідала. — Він випростався. — Це було свідоме рішення? Ти думала про те, що робиш?

— Я не пам’ятаю, — сказала вона. — І намагаюся не згадувати.

— Ти знала, що вбиваєш їх? — наполягав він. — Чи ти просто… — його пальці стиснулися в кулак, а потім розслабилися під її пальцями.

— Я просто хотіла, щоб усе скінчилося, — сказала вона. — Я не думала. Я не хотіла зашкодити їм, справді, лише покласти цьому край.

— Я не хотів убивати її. Я просто… Я не знаю чому…

— Знаю.

— То був не я, — наполягав Кітай, але не Жинь йому потрібно було переконати в цьому.

Вона могла лише знову стиснути його руку.

— Знаю.

Сигнали відправили, курс переглянули. За кілька днів розосереджені вітрильники швидко спускалися за