Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Інші дві галери охороняли гордість і таранну міць флоту — два масивні баштові кораблі, які хтось із кепським почуттям гумору назвав «Сорокопуд» і «Деркач». Вони були страшенно великі й надважкі, обладнані двома требушетами й чотирма рядами арбалетів.

Флот просувався вгору по Мужвею фаланговим строєм, вишикуваний так, щоб пристосуватися до все вужчого русла річки. Менші вітрильники поперемінно протискувалися між військовими кораблями або йшли одразу за ними, немовби каченята, що пливуть за матір’ю.

То була така краса ведення бою в надрічковій смузі, подумалося Жинь, якою під час наземного походу загони ніколи не завдавали собі клопоту. Їм треба було лишень зачекати, доки їх переправлять до найважливіших міст Імперії — усі вони були неподалік від води. Щоб вижити, містам потрібна вода, як тілу кров. Тож якщо вони хотіли захопити Імперію, їм потрібно лише плисти по її артеріях.

На світанку флот дістався кордонів містечка Жадань. Жадань був одним із найбільших економічних центрів провінції Зайця. Дзіньджа націлився на це місто через його стратегічне розташування на перехресті двох водних шляхів, наявність декількох повних комор із продовольством і той простий факт, що його заледве можна було назвати військовим.

Дзіньджа наказав атакувати негайно й без перемовин.

— Він боїться, що вони відмовляться здаватися? — запитала Жинь у Кітая.

— Імовірніше, боїться, що погодяться, — сказав Кітай. — Дзіньджі потрібно, щоб ця експедиція ґрунтувалася на страху.

— А баштові кораблі наганяють не досить страху?

— Це блеф. Вони не для Жаданя, а для наступного бою. Жадань має стати прикладом.

— Прикладом чого?

— Того, що трапляється, коли починаєш опиратися, — похмуро сказав Кітай. — На твоєму місці я би взяв тризуб. Скоро починаємо.

«Зимородок» швидко наближався до річкових воріт. Жинь підняла підзорну трубу, щоб краще роздивитися наспіх зібраний флот містечка. Це було жалюгідне об’єднання застарілих суден, переважно однощоглових човнів, оснащених вітрилами з промасленого шовку. Кораблі Жаданя були торговими чи рибальськими суднами без вогневої моці. Очевидно, що їх ніколи не використовували для бою.

«Та це містечко можна взяти силами самих Цике», — подумала Жинь. І вони точно цього хотіли. Суні та Бадзі годинами міряли кроками палубу від нетерплячки нарешті побачити бій. Вони вдвох цілком могли пробити зовнішню оборону. Але Дзіньджа хотів задіяти для наступу на Жадань усі ресурси. То була не стратегія, а мистецтво організації видовищ.

Дзіньджа вийшов на палубу, глянув на оборонний флот Жаданя й позіхнув, прикрившись долонею.

— Адмірале Молкой?

Адмірал опустив голову.

— Так, пане?

— Підірвіть он те нещастя на воді.

Наступний бій виявився однобічним, аж майже нереальним. То був навіть не бій, а трагікомедія.

Мешканці Жаданя промащували свої вітрила. Це була звична практика серед торгівців, які хотіли, щоб вітрила були водостійкими й невразливими до гниття. Однак вони залишалися уразливими проти піротехніки.

«Морські яструби» випустили серію двоголових ракет-драконів, які вибухнули в повітрі роєм менших вибухів, створивши розсипи іскор над усім флотом Жаданя. Судна миттю зайнялися. Цілі стіни пекучого вогню накрили жалюгідну флотилію, розгораючись так гучно, що тієї миті більше нічого не було чутно.

Жинь відчула химерне задоволення, спостерігаючи. Це саме вона відчула б, якби весело руйнувала піщані замки — просто тому, що могла.

— Тигрячі цицьки, — озвався Жамса, вмостившись на носі судна, мерехтливе полум’я відбивалося в його очах. — Вони наче й не намагалися.

Сотні людей кидалися за борт, щоб утекти від шаленого жару.

— Нехай лучники пристрелять усіх, хто вийде з річки, — сказав Дзіньджа. — Решта нехай згорять.

Уся сутичка тривала не більше як пів години. «Зимородок» тріумфально проплив між почорнілими рештками флоту Жаданя і став на якір біля самого міста. Жамса замилувався тим, що гарматний вогонь ущент розніс річкові ворота. Бадзі ремствував, що йому нічого не дали зробити, а Жинь намагалася не дивитися у воду.

Флот Жаданя знищили, а його ворота рознесли на друзки. Решта населення містечка склала зброю й без проблем здалася. Солдати Дзіньджі наводнили місто й евакуювали всіх цивільних із їхніх помешкань, щоб звільнити місце для грабежу.

Жінки й діти одне за одним ішли вулицями, опустивши голови, тремтячи від страху; солдати виводили їх за ворота й вели далі на пляж. Там вони збивалися в нажахані купки, зі скляними очима витріщаючись на рештки флоту Жаданя.

Республіканські солдати уважно стежили за тим, щоб не шкодити цивільним. Дзіньджа був непохитний: до цивільних треба ставитися належно.

— Вони не бранці і не жертви, — сказав він. — Назвімо їх потенційними громадянами Республіки.

Як на потенційних громадян Республіки вони були страшенно налякані своїм новим урядом.

І мали всі підстави для страху. Їхніх синів і чоловіків вишикували вздовж узбережжя і тримали на вістрі меча. Їм сказали, що їхня доля ще не вирішена, що лідери Республіки цілу ніч обговорювали, чи варто їх убивати.

Дзіньджа зумисне змусив цивільних цілу ніч чекати в непевності щодо того, чи доживуть вони до світанку.

Уранці він оголосив натовпу, що отримав наказ із Арлона. Воєначальник Дракона вирішив їхню долю. Він усвідомлює: нема їхньої провини в тому, що їх обманом змусили чинити опір корумповані лідери, зваблені Імперією, яка їм більше не служить. Він розуміє, що рішення ухвалювали не ці щирі та прості люди. І він буде милостивим.

Він дозволяє людям самим вирішувати.

Він хоче, щоб вони проголосували.

— Як гадаєш, що вони роблять? — запитав Кітай.

— Навертають у свою віру, — сказала Жинь. — Проповідують добре слово про Творця.

— Не схоже, що зараз слушний час для цього.

— Гадаю, їм доводиться вдовольнятися полоненими слухачами, якщо випадає така нагода.

Вони сиділи зі схрещеними ногами на узбережжі, у затінку «Зимородка», і спостерігали, як місіонери Сірого товариства пробираються крізь групи цивільних. Вони були надто далеко, тож Жинь не чула розмов, але час від часу бачила, як місіонери ставали на коліно поруч із кількома постраждалими цивільними, клали їм руки на плечі, навіть якщо ті задкували, і промовляли щось, що могло бути лише молитвою.

— Сподіваюся, вони розмовляють нікарською, — сказав Кітай. — Інакше здаватимуться пекельно лиховісними.

— Однаково. — Жинь виявилося складно не відчувати винуватого задоволення, спостерігаючи, як натовпи розбігаються від місіонерів попри всі зусилля призахідників.

Кітай простягнув їй паличку сухої риби.

— Голодна?

— Дякую.

Вона взяла рибу й узялася працювати зубами біля хвоста, щоб відгризти шматочок. То ціле мистецтво — споживання солоної риби майя, яка складала більшу частину їхнього раціону. Жинь мусила спочатку розжувати рибу, щоб та стала досить м’якою і з кісток можна було зняти м’ясо, й виплюнути все зайве. Якщо пожувати недостатньо, кістки застрягнуть у горлі, а як забагато, то риба втратить смак.

Солона майя — розумна їжа для армії. На те, щоб її з’їсти, йде стільки часу, що до того, як Жинь закінчувала (хоч як мало з’їдала), вона почувалася ситою від солі та слини.

— Ти бачила їхні пеніси? — запитав Кітай.

Жинь мало не виплюнула свою рибу.

— Що?

Він показав руками.

— Вважається, що призахідницькі чоловіки повинні