Республіка Дракона - Ребекка Куанг

 — А тут ти помиляєшся, — сказав Воєначальник Барана. — Імператриця була дуже щедра до моєї провінції. А ваше ембарго тим часом провалилося, ваші поля отруєні, й у вас швидко закінчується час.

Жинь глянула на Кітая. На його обличчі лишався нейтральний вираз, але вона знала, що всередині він, мабуть, зловтішався.

Поки вони говорили, до Сяшана підплив торговий корабель, позначений кольорами контрабандистів, які їм дала Моаґ. Це означало, що вони спустилися з провінції Мавпи з незаконною поставкою зерна. Дзіньджа розмістив солдатів у трюмі й переодягнув декількох матросів, які мали лишатися на палубі, прикинувшись річковими торгівцями.

Якщо Воєначальник Барана чекав контрабандистське судно, то його могли дуже легко пропустити через міські ворота.

— Є лише один шлях, який не завершиться вашою смертю, — сказав Кітай.

— Для перемовин потрібні важелі, хлопче, — сказав Воєначальник Барана. — А я не бачу вашого флоту.

— То, може, вашим шпигунам варто було дивитися уважніше, — сказав Кітай. — Може, ми його сховали.

А вони й справді сховали флот глибоко всередині ущелини за три кілометри вниз за течією від воріт Сяшана. Дзіньджа відправив флот вітрильників з основними командами по різних притоках, аби здавалося, що флот Дракона цілком обмине Сяшан, попливши натомість на схід до провінції Тигра. Вони зробили це дуже помітно посеред дня. Шпигуни Воєначальника Дракона мали це побачити.

Воєначальник Дракона знизав плечима:

— Можливо. А може, ви натомість обрали легший маршрут вниз притокою Удомсап.

Жинь силкувалася втримати нейтральний вираз обличчя.

— Удомсап не так і далеко від вас, — сказав Кітай. — Річкою чи землею, а ви на військовому маршруті Дзіньджі.

— Сміливі слова від хлопчиська, — пхикнув Воєначальник Барана.

— Хлопчисько говорить від імені великої армії, — сказав Кітай. — Рано чи пізно ми прийдемо по вас. І ви про це пожалкуєте.

Цей порив був грою, але Жинь підозрювала, що розчарування в голосі — справжнє. Кітай так добре грав свою роль, що Жинь мимоволі відчула раптове бажання стати перед ним, захистити його. Стоячи сам на сам з Воєначальником, Кітай здавався просто хлопчиком: худорлявим, наляканим і надто юним для такої посади.

— Ні, я так не думаю. — Воєначальник Барана потягнувся і скуйовдив Кітаю волосся. — Я думаю, ви в пастці. Цей шторм ударив по вас дужче, ніж ви очікували. І у вас немає військ, щоб воювати взимку, у вас закінчуються припаси, тож ви хочете, щоб я відчинив свої ворота й урятував ваші шкури. Передай Дзіньджі, що він може засунути це перемир’я собі в зад. — Воєначальник широко всміхнувся, показуючи зуби. — Тож пливіть собі далі річкою.

— Визнаю, це була жахлива ідея, — сказав Кітай.

Жинь наставила підзорну трубу на ворота Сяшана. Її мучило якесь нудотне відчуття. Флот чекав ще майже з ночі. Сонце зійшло кілька годин тому. А ворота досі були зачинені.

— Ти сумніваєшся, що він купився, — сказала Жинь.

— Я був упевнений, що купився, — сказав Кітай. — Такі люди настільки зарозумілі, що їм завжди потрібно думати, буцім вони перехитрили всіх інших. Але можливо, він і справді нас перехитрив.

Жинь ця думка не сподобалася.

Минула ще година. Жодних зрушень. Кітай почав намотувати кола, жуючи кінчик великого пальця так сильно, що з нього пішла кров.

— Хтось повинен запропонувати відступ.

Жинь опустила підзорну трубу.

— Так ти прирікаєш моїх людей на смерть.

— Минуло вже пів дня, — різко сказав він. — Цілком імовірно, вони вже мертві.

До них рушив Дзіньджа, який до цього в тривожному очікуванні міряв кроками палубу.

— Настав час розглянути інші варіанти. Ті люди вже мертві.

Жинь дужче стиснула кулаки.

— Та як ви смієте…

— Вони могли взяти їх у полон. — Кітай спробував заспокоїти її. — Він може планувати використати їх як заручників.

— На тому кораблі не було нікого важливого для нас, — сказав Дзіньджа, що, на думку Жинь, було жорстоким способом описати частину його найкращих солдатів. — А знаючи Цун Хо, він спалив його.

Сонце рухалося до зеніту.

Жинь боролася з повзучим відчаєм. Що більше часу минало, то гіршими були їхні шанси захопити стіни. Вони вже втратили елемент несподіванки. Воєначальник Барана точно знав про їхнє прибуття й мав пів дня, щоб підготувати оборону.

Але які ще варіанти лишалися Республіці? Цике опинилися в пастці за тими ворітьми. І що більше часу минало, то менші їхні шанси вижити. Чекати — марно. Тікати — принизливо.

Схоже, Дзіньджа був тієї ж думки.

— У них скінчився час. Ми атакуємо.

— Але вони цього й хочуть! — запротестував Кітай. — Це той бій, якого вони бажають.

— Тоді ми дамо їм цей бій. — Дзіньджа подав сигнал адміралу Молкою віддавати наказ.

І вперше Жинь потішило, що він не прислухався до Кітая.

Республіканський флот ринувся вперед у симфонії військових барабанів і гуркотіння гребних коліс.

Сяшан і справді добре підготувався до зустрічі. Міліція миттю стала до оборони. Хвиля стріл привітала Республіканський флот, щойно вони перетнули межу. На мить через гуркіт стріл, які вцілили в дерево, через сталь і плоть, неможливо було розчути щось інше. Але шум не стих і потім. Артилерійський вогонь накочувався хвилями поперемінно з лучниками, у яких немовби був нескінченний запас стріл.

Республіканські лучники відстрілювалися у відповідь, але з таким же успіхом вони могли просто безцільно стріляти в небо. Оборонці пригинались і пропускали шворні над головою, а республіканські ракети вибухали біля масивних мурів, не завдаючи їм жодної шкоди.

«Зимородок» безпечно сховався в панцирній броні, але інші республіканські кораблі практично перетворилися на легкі мішені. Баштові кораблі марно погойдувалися на воді. Їхні требушетні команди не могли запустити жодного снаряда, бо ж і поворухнутися не мали змоги, не ризикуючи стати подушечками для голок.

«Чайка», найближча до стін, випустила двоголову ракету-дракона, що пронизала повітря, але лучник Барана зняв її просто в небі. Через силу вибуху її відкинуло назад до корабля. Команда «Чайки» розбіглася до того, як уламки ракети впали на їхні боєприпаси. Жинь почула низку вибухів, потім ще одну — ланцюгова реакція, внаслідок якої «Морський яструб» опинився в димі та вогні.

Одначе «Сорокопуд» спромігся підтягнути башти якраз до міських воріт. Жинь мигцем глянула на корабель, намагаючись оцінити, як далеко він від стіни. Башти були достатньо високі, щоб дістати до парапетів, але поки на стінах сиділи лучники, користі від тих башт було мало. Усіх, хто ризикнув би атакувати, просто зняли б згори.

Хтось мусив прибрати лучників.

Жинь у розпачі глянула на стіну, проклинаючи Печатку. Якби ж вона могла прикликати Фенікса, то просто спрямувала б потік полум’я через перешкоду й могла б очистити її за хвилину.

Але вогню вона не мала. А це означало, що мусила робити все сама і що їй потрібна вибухівка.

Вона склала руки човником біля вуст і закричала:

— Жамсо!

Він припав додолу в десяти метрах від щогли. Жинь тричі кликала його на ім’я, але марно. Зрештою вона шпурнула йому в плече шматок