Джинґо - Террі Пратчетт
— Чому люди його слухають? — спитала Анґва.
— Ну, ти його дівчина, тобі видні…
— Ні, це інше. Я кохаю його, тому що він добрий просто так. Він не задумується над власними думками, як інші. Він робить добро, тому що так вирішив, а не тому, що намагається виправдати чиїсь очікування. Він такий простий. У кожному разі, я вовчиця, яка живе з людьми, і для таких, як я, є спеціальна назва. Я прибіжу до нього, як тільки він свисне.
Ваймз намагався не виказувати свого збентеження.
Анґва всміхнулася.
— Не переймайтеся, пане Ваймз. Ви самі так казали. Рано чи пізно ми всі стаємо чиїмось собакою.
— Це як гіпноз, — квапливо мовив Ваймз. — Люди йдуть за ним, бо їм цікаво, що буде далі. Вони переконують себе, що якийсь час вони ще подивляться, і можуть припинити, коли захочуть, ось тільки їм не хочеться. Це клята магія.
— Ні. Ви коли-небудь за ним по-справжньому спостерігали? Б’юся об заклад, що за десять хвилин розмови з Джаббаром він усе про нього вивідав. Закладаюсь, він знає всіх верблюдів поіменно. І він все пам’ятає. Зазвичай люди не надто цікавляться іншими, — її пальці бездумно вимальовували візерунок на піску. — Так він змушує вас почуватися важливим.
— Так політики роблять… — почав було Ваймз.
— Але не так, як це робить він, повірте мені. Підозрюю, лорд Ветінарі пам’ятає факти про людей…
— О, можеш не сумніватися!
— …але Морква цікавиться. Він навіть не задумується над цим. Він звільняє місце в голові для людей. Він цікавиться, тож люди думають, що вони цікаві. Вони почуваються… краще, коли він поруч.
Ваймз глянув униз. Її пальці знову безцільно малювали щось у піску. Пустеля міняє всіх, подумав він. Це тобі не місто, що приглушує думки. Ти відчуваєш, як твій світогляд розширюється до горизонтів. Не дивно, що тут народжуються релігії. Аж раптом я опиняюсь тут, швидше за все незаконно, просто намагаючись виконувати свою роботу. Чому? Тому що я збіса дурний, щоб спинитися і подумати, перш ніж за кимось гнатися, ось чому. Навіть Моркві вистачило б розуму цього не робити. Я тільки-но бездумно гнався за Ахмедовим кораблем, але йому вистачило кебети відзвітувати мені за першої ж нагоди. Він чинив так, як належить відповідальному офіцеру, а я…
— Ветінарівський тер’єр, — сказав він уголос. — Спочатку переслідує, а думає вже потім…
Його увагу привернула Ґебра, що розкинулася вдалині. Десь там була хапонська армія, а ось там — анк-морпоркська армія, а в нього була лише пригорща людей і жодного плану, бо він спершу кидається в погоню, а…
— Але я не міг інакше, — виправдовувався він. — Який лягавий відпустить такого підозрюваного, як Ахмед…
І знову йому здалося, що проблема, перед якою він постав, аж ніяк не була проблемою. Це було ясно як божий день. Він був проблемою. Він неправильно думав.
Якщо вже на те пішло, він взагалі не думав. Ваймз знову глянув униз на оточену роту. Вони роздягнулися до трусів і мали придуркуватий вигляд, зрештою, як усі чоловіки в спідньому. Білий балахон Моркви досі тріпотів на вітрі. «Він тут навіть дня не пробув, — подумав Ваймз, — а вже ставав одним цілим із пустелею».
— …е… біп-біп-біп-дзинь?
— Це ваш бісівський щоденник? — запитала Анґва.
Ваймз закотив очі.
— Так. Але він, схоже, когось іншого має на увазі.
— …е… третя дня, — спроквола пробубонів бісик, —…незаповнений день… Перевірити оборонний мур…
— Бачиш? Він думає, що я в Анк-Морпорку! Сибіл викинула на нього три сотні доларів, а він навіть не може відстежити, де я.
Ваймз кинув сигарний недопалок і підвівся.
— Мені краще спуститися, — сказав він. — Зрештою, я тут бос.
Він зісковзнув дюною і покрокував до Моркви, який по-східному йому вклонився.
— Достатньо було б відсалютувати, капітане, та все одно спасибі.
— Даруйте, сер. Мене, здається, трохи занесло.
— Нащо ви змусили їх роздягнутись?
— Щоби зробити з них посміховисько, коли вони повернуться, сер. Удар по їхній гідності, — він нахилився ближче і прошепотів: — Втім, їхньому командиру я дозволив не роздягатися. Офіцерам не гоже оголятись.
— Справді? — здивувався Ваймз.
— Деякі хочуть до нас приєднатися, сер. Ґоріффовий хлопчина і ще кілька юнаків. Їх щойно вчора загнали в армію. Вони й гадки не мають, чому воюють. Тож я їм дозволив.
Ваймз відвів капітана вбік.
— Е… не пригадую, щоб я пропонував долучати в наші лави полонених, — сказав він тихо.
— Ну, сер… я подумав, оскільки наша армія наступає, і чимало цих юнаків походять із різних куточків імперії і так само, як ми, не люблять хапонців, я подумав, що летючий загін партизанів…
— Ми не солдати!
— Е, я думав, таки солдати…
— Так, так, гаразд. Певною мірою… але насправді ми лягаві і завжди ними були. Ми не вбиваємо людей, хіба…
Ахмед? У його присутності людям стає незатишно, він їх бентежить, він звідусіль дістає інформацію і йде, схоже, куди йому заманеться, а ще він завжди поруч, коли стається халепа… Прокляття, прокляття, прокляття…
Він побіг крізь натовп до Джаббара, який дивився на Моркву зі звичним спантеличеним усміхом, який Морква викликав у невинних сторонніх спостерігачів.
— Три дні, — мовив Ваймз. — Три дні. Це сімдесят дві години!
— Так, ефенді? — мовив Джаббар голосом людини, яка визнавала тільки світанок, полудень і захід сонця, і пускала на самоплин усе, що траплялося поміж тим.
— То чому його кличуть Ахмед-71-година? Що такого особливого в цій одній годині?
Джаббар нервово всміхнувся.
— Він щось накоїв після сімдесят першої години? — запитав Ваймз.
Джаббар схрестив на грудях руки.
— Не скажу.
— Це він звелів тримати нас тут?
— Так.
— Але не вбивати нас.
— О, я би не вбивав свого друга сера Сем Мула…
— Тільки не треба тут нісенітниць з очними яблуками, — перебив його Ваймз. — Йому потрібен був час, щоб добратися кудись і зробити щось, так?
— Не скажу.
— І не треба, — мовив Ваймз. — Тому що ми йдемо звідси. І якщо ти нас уб’єш… що ж, либонь, ти можеш. Та не думаю, що Ахмеду-71-годині це сподобається.
В Джаббара був вигляд людини на роздоріжжі.
— Він повернеться! — сказав він. — Завтра! Обов’язково!
— Я не чекатиму! І не думаю, що я потрібен йому мертвий, Джаббаре. Я потрібен йому живий. Моркво?
Морква квапливо підбіг.
— Так, сер?
Ваймз усвідомлював, що Джаббар нажахано на нього витріщився.
— Ми загубили Ахмедів слід, — сказав він. — Навіть Анґва не може на нього натрапити, позаяк тут постійно дмуть піски. Нам тут не місце. Ми тут непотрібні.
— Але це не так, сер! — вибухнув Морква. — Ми можемо допомогти пустельним племенам…
— О, ти хочеш залишитися і воювати? — мовив Ваймз. — Проти хапонців?
— Проти поганих хапонців, сер.
— А, що ж, у цьому і полягає заковичка, чи не так? Коли хтось біжить на вас із криками і розмахує мечем, як тут побачити його справжнє «я»? Що ж, залишайтесь, якщо хочете, і захищайте добре ім’я Анк-Морпорка. Ця битва має бути короткою. Але я пас. Дженкінс, мабуть, ще не відчалив. Гаразд, Джаббаре?
Д’реґ не зводив очей із пустельного піску між стоп.
— Ти знаєш, де він зараз, правда? — натиснув Ваймз.
— Так.
— Скажи мені.
— Ні. Я йому присягнувся.
— Але д’реґи порушують клятви. Всі це знають.
Джаббар
