Жахослов - Стівен Джонс

«Це сон, – подумав я. – Або я ніколи не вирушав у цю мандрівку, або й досі сплю в мотелі».

Але навіть коли в мене з’явилася ця думка, я вже знав, що помиляюся. Я можу передбачати, що станеться далі, але ніколи не вдамся до такого дешевого трюку, як сон. До того ж я просто знав, що це не так. Ви бачите сни. Я теж бачу. Але також я можу відрізнити, коли щось іде не так.

– Зі мною щось негаразд?

– У якому сенсі?

– Тоді чому ж я не бачив цих уявних людей раніше?

– Тому що ти помер.

Я витріщився на неї. Вона розсміялася.

– Не насправді. Це, радше, образне висловлювання. Послухай, чуваче, я не знаю. Але я бачила, як ти ввійшов. І схоже було, що ти взагалі не тут. Ти говорив з барменкою, тому що хотів пива. У решті випадків… Для тебе наче нікого не існує. Усе, що ти бачиш, – у твоїй голові. Ти бачив цих людей, але насправді не бачив їх. Ось чому з проханням підвезти мене я звернулася саме до тебе, а не до будь-кого іншого. Ти бачив мене теж.

– Не розумію. Чому?

– Ми всі хочемо бути там, де ми потрібні.

– Мені ти не потрібна.

– Але ж тобі ніхто не потрібен, правильно? Так, ти й досі дихаєш. Але твоє життя – якщо користатися термінами вільно – видається мені цілковитим ніщо. Існує стільки людей, чиї серця вже не б’ються, а вони і далі впливають на чиїсь долі. А ти… що ж. Скажи мені. Ти вважаєш себе «живим»?

– Зазвичай я маю прожити з людиною років двадцять у шлюбі, перш ніж дозволю їй так зі мною розмовляти.

– Не впевнена, що ти маєш на це час. До того ж, здається, минулого разу все не надто добре завершилося.

– Пішла ти, – відповів я. – Стривай, що ти щойно сказала?

– Нічого.

– Звідки ти знаєш, що я був одружений?

Вона взяла мою руку, підвела її.

– Весільна обручка, чуваче.

– О! – на мить я подумав, ніби впіймав її на слові. Так, я більше не ношу обручку, але на пальці досі залишається блідий слід, там, де вона колись була.

Один хлопець, із яким я колись говорив у барі, казав, що цей слід лишиться назавжди. Наче шрам. І хоча він був найпохмуріший тип з усіх, із ким я мав честь спілкуватися, гадаю, він таки мав рацію – тому що після зцілення шрами все одно залишаються. Питання в тому, що під ними. Що залишилося в тій дірі.

– Мені треба покататися, – сказала дівчина.

– У тебе плівку заїло.

– Час спливає. Ти маєш вирішити.

– Вирішити що?

– Що трапиться далі.

– Не знаю. Мені байдуже.

– Так не піде. Це ніколи не спрацьовувало.

– І все ж я життя прожив.

– Справді?

– Я маю дочку. Я був у шлюбі. Я володію книгарнею. Я… я дещо робив у своєму житті. Ти мене не знаєш. Я не знаю тебе. Навіть імені твого не знаю.

– Геката.[174]

– Дивне ім’я.

– Я дивна дівчина. Можеш звати мене Кейт.

– Не бачу потреби взагалі якось тебе звати. Я повертаюся до мотелю.

– Але ти маєш мене підвезти.

– Заради Христа. Іди чіпляйся до когось іншого.

– Не можу. Доводиться непокоїти тебе. Ходімо. Твій байк он там.

– Не піду… моя сумка в кімнаті. І я ще досі п’яний. Я нікуди не поїду. Точно не з тобою.

– Лише до кінця вулиці й назад. Ну ж бо. Зроби це. Ти колись робив щось подібне? Мчав по трасі з дівчиною за спиною? Коли-небудь?

– Ні.

– Авжеж, ні. А ти взагалі що-небудь робив? Я маю на увазі, окрім того, що стається само собою? Ти коли-небудь брав пасажирів?

Я вже розтулив рота, щоб наказати їй котитися під три чорти, але натомість сталося дещо інше.

Я розлючено рушив до свого байка, що стояв поблизу бару. Сів на нього. Повернув ключа.

– Це означає «так»?

– Сідай, – відповів я.

Вона всміхнулася і підійшла ближче.

Я був ще більш п’яний, ніж усвідомлював, і мало не втратив керування мотоциклом, лише розвертаючись обличчям до вулиці. Тихий голос у моїй голові твердив, що це жахлива ідея. Ще один голос, навіть тихіший, але відчутно невблаганний, казав, що йому байдуже.

Дівчина вмостилася позаду. Я ніколи раніше не їздив із пасажиркою – Ейрін не збиралася заохочувати моє дивацтво, зумовлене кризою середнього віку, – але ця дівчина, здавалося, знала що робить. Вона міцно обвила мене руками поверх живота, зручно притиснувшись ногами до моїх стегон. Дивне було відчуття. Дуже дивне.

– Давай, – промовила вона мені на вухо. – Давай, давай, давай.

Я врубив двигун. І завагався.

А тоді швидко рвонув з місця. Надто швидко. Лише завдяки зайвій вазі ця відчайдушна витівка не завершилася одразу ж, як почалася. Різко скинувшись, мотоцикл проїхався на задньому колесі, але все обійшлося.

Я відпустив гальмо, і мотоцикл з ревом помчав уперед. Я знав, що цієї миті розлютив сотні дві людей і мені справді, по-чесному було байдуже. Я завжди був хлопцем, який у подібних ситуаціях каже собі: «Ну, ще не так пізно, може, за хвилину вони припинять, нема із чого божеволіти». Я ніколи не був хлопцем, який зчиняє галас.

Вітер, що бив мені в обличчя, був холодний і справжній.

Дівчина позаду мене захоплено скрикнула.

За кілька хвилин ми були вже на іншому кінці головної вулиці, на околицях міста. Я мало не проїхав їх, але натомість загальмував і зупинився. Розвернув мотоцикл. Раніше я не раз влаштовував перегони безлюдними трасами. Але ніколи – просто посеред міста.

– А тепер швидше, – сказала дівчина.

Цього разу я взяв м’якший старт, тримаючи все під контролем, але тоді різко додав газу.

Ми знову в’їжджали в місто. Її руки міцно обіймали мене, і, може, саме про це я і думав, саме цього в першу чергу несвідомо шукав, купуючи мотоцикл. Руки, що міцно обіймають мене. Хтось, хто відчайдушно, до останнього триматиметься за мене, доки ми єдиною стрілою летітимемо під хмари, зливши наші життя – моє і її – воєдино. Саме цього ми й шукаємо, хіба ні? Щоб два серця билися, як одне. І це те, чого ми ніколи не знаходимо.

Чи, може, ви знайшли. Тим краще для вас.

Тримайтеся за це міцніше.

Я побачив хлопця лише за дві секунди до того, як ми збили його. Ми мчали так швидко. Я увесь розчинився в русі, відчуваючи тепло її дихання на моїй шиї. А тоді раптом переді мною виріс він.