Жахослов - Стівен Джонс

С’юзен, так це те, що вони здавалися родиною. Один клоун був старішим за решту, яких вона прийняла за його дітей. Діти були дурніші й галасували більше за свого батька, саме вони постійно падали, обливалися водою й діставали удари дерев’яними дошками. А батько був засмучений їхньою поведінкою, він намагався ставитись до виступу серйозно. Та коли він пробував заспівати пісеньку, інші клоуни зі своїми пустощами одразу ж перекрикували його, намагався жонглювати – усе псували інші, незграбніші. І щоразу, як його добрі намагання розвеселити публіку зазнавали краху, він сприймав це з максимальним терпінням – сумно хитав головою, зітхав, озирався на хлопчиків і дівчаток і знизував плечима. «А що поробиш? – ніби питав він. – Хіба це не саме життя?» Його обличчя, як і в інших, було вкрито білим гримом, але здавалося, ніби він і не здогадувався про це. Так, ніби його розіграли. Принаймні решта клоунів знали, що мають зображати на арені дурнів.

І ось настав момент, коли він жонглював одразу п’ятьма жезлами з виразом несамовитої зосередженості на обличчі. А потім усе просто урвалося – не тому, що його збив з ніг інший клоун або в обличчя влучив торт зі збитими вершками. Він просто завмер, раптом припинив усе. Жезли попадали на підлогу. Він кілька разів глибоко вдихнув. Сьюзен і досі бачить це: як від кладе руку на груди, як повільно й натужно зітхає. Кумедно було спостерігати, як серйозно він усе це сприймає, навіть такі дурні дрібниці, як вдих і видих.

Він повільно підійшов до краю арени. Поправив стільця. Сів. Решта виступу, цілковито беззмістовна, тривала навколо нього, і він стежив за нею, кривлячись від безглуздя того, що відбувається. І це теж було кумедно.

Потім, коли виступ було завершено і решта клоунів із сяйливими посмішками вклонялися публіці, старий клоун не підвівся, щоби приєднатися до них, і це вже не здалося Сьюзен кумедним. Вона подумала, що це трішки грубо з його боку.

Клоуни пішли з арени. Один із них спочатку підійшов до старого клоуна і простягнув йому руку. Той ухопився за неї і ступив кілька непевних кроків – і навіть тепер це могло бути частиною заключного жарту. У вирішальний момент молодий клоун міг прибрати руку, аби його втомлений батько розтягнувся на підлозі. Але цього не сталося.

Трохи згодом Сьюзен захотілося піти – нічого серйозного, мабуть, їй лише треба було в туалет. Мама пішла з нею. Надворі було холодно і темно, і Сьюзен досі чула, як усередині шатра відбувається вистава, і прагнула повернутися якомога швидше – їй не хотілося нічого пропустити. Але її увагу привернула до себе автівка з блискучими вогнями – вона знала, що це швидка допомога, – а на каталці лежав чоловік – вона знала, що це чоловік, адже його рука визирала з-під простирадла. А поряд стояли двоє клоунів, і вже не здавалися дурними, їхні обличчя були такими ж дорослими, як і в батька.

– Ні, ні, – сказала мати. – Ходімо.

І вона смикнула Сьюзен за руку, та Сьюзен не рушила з місця, і мама залишила її стояти там.

Клоуни побачили їх, і один із них спробував заспокійливо всміхнутися. Але потім облишив цю спробу і відвів очі. Мама повела Сьюзен назад до шатра, і наприкінці вистави всі артисти вийшли на арену й стали кланятися – окрім клоунів. Жодних клоунів не було, навіть ті, що залишилися живі, не з’явилися.

Усе це здалося Сьюзен дуже цікавим, і дорогою додому в машині вона розпитувала про смерть, про те, що стається, коли люди помирають і чи мама з татом також помруть. Але мама й тато поводилися напрочуд незвично, аж надто турботливо, і це здавалося дивним, адже Сьюзен не плакала і Конні теж. Конні взагалі ніколи не плакала, за жодних обставин.

Тато почав розповідати, що смерть – це те, що спіткає кожного, і нікому не відомо, що вона означає і чому трапляється, а мама твердила: «Замовкни, замовкни». А потім розвернулася до дівчат на задньому сидінні і сказала:

– Мама і тато ніколи не помруть, ми будемо поряд з вами завжди.

І Сьюзен знала, що мама намагається бути доброю, але насправді вона здавалася жорстокою цієї миті і дуже її лякала.

Друга смерть була кумедною. Навіть у своєму найпохмурішому настрої, згадуючи другу смерть, Сьюзен не могла втриматися від усмішки.

Цього разу точно була особлива причина – дванадцятий день народження Конні, отже, Сьюзен мало бути лише дев’ять. Конні казала, що вже занадто доросла для цирку, але їй дозволили взяти із собою чотирьох шкільних друзів як гостей, і вона припинила скаржитися. Сестра не хотіла, аби Сьюзен ішла разом з ними – це був її день народження, а не Сьюзен, і мало не вперше мати відчитала Конні за те, що та була настільки недоброю. Але оскільки то був її день народження, цим усе й обмежилося. Чи, може, мама просто не звернула на це уваги. У той час вона ні на що не звертала уваги. Хай там як, Сьюзен теж пішла до цирку, а разом з ними й тато – шлюб батьків доживав останні дні, і це було, мабуть, останнє, що вони робили разом, як одна родина.

Цього разу шатро було не таке вже велике, принаймні не настільки, як те, що бачила Сьюзен роки тому. Слонів не було. Був один лев чи, може, тигр, і той здавався старим. Була повітряна гімнастка, але трапеція була не надто високо від землі, та й нижче була натягнута рятувальна сітка. Клоуни були не смішні.

– Це нудно, – сказала одна з подружок Конні, і Конні погодилась, аж занадто голосно – так, що один дорослий, який сидів у ряду перед ними, наказав їм замовкнути, і мама з татом дозволили йому.

Повітряна гімнастка втратила рівновагу і впала зі свого дроту, але якимось чином упала повз рятувальну сітку і приземлилася на одного з клоунів. Той навіть не поглянув нагору, що вже було смішно – узагалі не помітив, що вдарило його! – а ще смішнішим було те, як він розпростерся на землі, придушений вагою тіла гімнастки, розкинувши руки й ноги в різні боки, наче морська зірка. Так, наче він навмисно помер у цій позі задля комічного ефекту. І це було блискавично, і дехто з глядачів справді почали аплодувати, перш ніж збагнули, що трапився нещасний випадок. Задихана і ошелешена, гімнастка підвелася на ноги. Клоун залишився лежати.

На цьому виставу довелося припинити, і другим