Жахослов - Стівен Джонс
Я різко захитав головою, обурений сам на себе. Часом від жалощів до самого себе просто нудить. Це як вшановувати діру, зазираючи в неї й даючи їй зазирнути в тебе. Подумки я зазначив собі, що наступне пиво треба пити повільніше.
Я вже збирався струсити кінчик цигарки і сховати недопалок до пачки (звичка завдовжки в життя, яка не мала собі жодної альтернативи, попри те що пачка від цього смерділа: мій батько просто скаженів, коли бачив, як хтось смітить), аж тут збагнув, що натомість впустив його на тротуар.
Я подивився на нього. Батька вже вісім років як не було серед живих. У стічному жолобі валялися інші недопалки. Довгий час я був хлопцем, який нізащо б так не зробив. Що станеться, якщо я залишу недопалок валятися на землі? Чи стане мені цікавості з’ясувати це? Чи здатен настільки дріб’язковий вибір змінити майбутнє? Може, час починати діяти по-своєму, замість того, щоб дозволяти чужим рішенням впливати на мене?
Чи взагалі це означало що-небудь, чи це було лише пусте заохочувальне базікання?
Я підняв недопалок. Гадаю, це теж вибір – вибір чинити так, як і завжди до того. Спускаючись униз, я збагнув, що замість очікування на електронний лист я можу зателефонувати до книгарні й самостійно перевірити, як ідуть справи – так зробив би звичайний бос. Утім, телефон і досі показував відсутність сигналу.
– В чому річ, чому не ловить «Верізон»? – спитав я барменку, повернувшись до червоної пітьми.
За барною стійкою нікого не було. Утім, хтось сидів за моїм столиком. І це спантеличило мене. То була не барменка. Ця жінка була молодша, значно стрункіша, з довгим рудим волоссям замість нечесаної копиці, пофарбованої в білявий колір, що красувалася на голові попередниці. На жінці були чорні джинси і довга чорна куртка.
Раніше, дорогою до туалету, я чітко бачив, що чорного ходу в барі немає. Тож господарі й співробітники закладу могли ввійти та вийти лише одним шляхом. Я стояв на тротуарі просто перед входом у підвал. Ніхто не виходив і не заходив.
– Мені треба покататися, – сказала вона.
– Хто ви?
– Я дівчина, яку треба підвезти.
– Куди вона поділася? Та жінка за барною стійкою?
– Хіба це має значення?
– Певно, має.
– Хтозна. Мабуть, у підсобці, – вона показала на моє пиво. – Ти не проти? – І, перш ніж я встиг відповісти, вона взяла мій кухоль і зробила ковток. – Я не маю грошей.
Я сів напроти неї.
– Послухай, хто ти така?
– Просто дівчина, чуваче. Дівчина, яку треба підвезти. У тебе ж є байк. Я бачила, як ти в’їздив у місто.
– Так, але…
– То підвези мене.
– Я залишаюся в місті на ніч.
– Завтра буде чудово. Я зачекаю.
– З якого це дива мені тебе підвозити?
– А в тебе багато інших справ?
Я не мав інших справ, та це не означало, що я робитиму все, що вона хоче. Це не в моїх правилах. Утім, обірвати розмову я теж не міг.
– Куди ти їдеш?
– Ха. Цього я не знаю.
– Як я можу підвезти тебе, якщо ти навіть не знаєш, куди їдеш?
– Тобі завжди потрібен напрямок, аби почати рухатися?
– Ну, так.
– Невже? Ти вирішив, що життя отак влаштоване? – Вона дозволила собі ще один ковток мого пива і підвелася. – Мені треба покататися, – повторила вона і вийшла.
Я повільно допив свій кухоль. Коли я закінчив, барменка вже повернулася, ввійшовши крізь бічні двері позаду бару, яких я спочатку не помітив.
Я замовив ще одну «Сьєрру». І ще одну.
Коли я нарешті закінчив у барі, катання на мотоциклі вже аж ніяк не здавалося доброю ідеєю, тож я скинув сумку зі спини й рушив до найближчого мотелю. Він стояв на невеличкому пагорбі, трохи далі від головної вулиці, у старомодній Г-подібній будівлі.
Дивно, але я вже бачив хлопця, що зустрів мене за стійкою адміністратора. Це був той червонолиций у блакитному светрі, що мало не збив мене з ніг, виходячи з бару раніше.
Він здавався виснаженим. Він не спитав у мене ані посвідчення особи, ані кредитної картки. Лише без жодних слів простягнув мені ключі від 9-го номера і побрів до заднього приміщення, звідки чувся звук увімкненого телевізора. Хтось щось казав на екрані, та я не міг розібрати жодного слова.
Кімната була, як у будь-якому мотелі, де мені траплялося бувати. Два двомісні ліжка. Килим того кольору, якому годі дібрати назви, бруднувато-жовте покривало. Старий коробкоподібний телевізор. Картина із зображенням біс-його-знає чого. Дві склянки у ванній кімнаті на підставках.
Я наповнив обидві водою, випив одну і ненадовго приліг на ліжко, думаючи, що варто привести свої думки до ладу й піти пошукати щось поїсти.
Кількома годинами пізніше я прокинувся. Я гадки не мав, де я чи що взагалі відбувається у світі, окрім того, що моя голова боліла. Не те щоб нестерпно, але відчутно.
Я намацав на столику склянку і випив її вміст. Від цього мені не надто покращало. Відчував, що голодний – я не пообідав дорогою – але великі червоні вогні старого радіогодинника показували, що вже за північ, а отже, мої шанси знайти якийсь відчинений заклад наближалися до нуля. Хоча, може, ще не дорівнювали йому.
Я сів, чекаючи, доки мій мозок урівноважиться з тілом, потім підвівся. Можна було побути хлопцем, який піде й спробує знайти щось поїсти. Дуже сміливо з мого боку.
Я взяв куртку зі стільця й відчинив двері. Вона стояла надворі, немов чекаючи. Дівчина з довгим рудим волоссям.
– Мені треба покататися, – терпляче мовила вона.
– Якого дідька ти тут робиш?
– Я щойно сказала.
Я зачинив за собою двері та попрямував до виходу на головну дорогу. Вона рухалася за мною, тримаючись за кілька ярдів позаду.
Подолавши півшляху, я почувався ще більш п’яним від прохолодного повітря, але потім моя голова почала трохи прояснюватися. І коли я ступив на головну вулицю, я вже міг міркувати досить логічно, аби помітити, що вздовж дороги немає припаркованих машин. Узагалі жодної.
– Куди, чорт забирай, усі поділися?
– Вони там, де й завжди.
– Тобто?
Вона підійшла й зупинилася біля мене.
– Ти знаєш. Навколо.
– І що це має означати? У барі теж нікого не було.
Вона розсміялася.
– Ні, були.
– Не було.
– Були так само. Ти просто не бачив їх. Не помітив. Але ти бачив жінку за барною стійкою, чи не так? Тому що хотів випити. І вона відповідала твоїм бажанням. Мала призначення. Решта – ні. Те, що ти бачиш навколо, – твій
