Жахослов - Стівен Джонс
Він зійшов із тротуару на дорогу, не подивившись, хоча в цій мертвотній нічній тиші можна було за милю почути мотоцикл.
В одну мить я побачив, який він був хворий. Його натруджене серце, кволі груди, печінка, що ледь тримається. Його життя – від бару до мотелю, просякнуте випивкою. Постійні нічні прокидання в обмоченому ліжку. Телевізор на задньому плані, який постійно транслює стандартну таблицю, аби лише тиша в кімнаті не була настільки оглушливою. І зараз, глупої ночі, він опинився на вулиці, бо гадки не мав, котра година, і виповз зі своєї кімнати, сподіваючись, що бар і досі працює. А потім шукав дорогу додому, аби завтра спробувати ще раз. Його серце билося так гучно і так нерівно, що я чув його крізь рев мотоцикла.
Усе відбулося за частку секунди.
– Це сигнал для тебе, – прошепотіла дівчина мені на вухо. – Ти можеш трапитися на його шляху. Зараз чи потім. Або ніколи. Це твій вибір.
І я не звернув.
Ми збили його. От тільки його там уже не було.
Я різко втопив гальмо, заледво не занапастивши нас обох. Байк крутнувся на дорозі, шини ковзнули асфальтом, мало не загорівшись. Чоловіка не було. Він не стояв поряд і не лежав поранений на дорозі, як мало бути.
– Хай буде так, – сказала дівчина. – Ти зробив свій вибір.
– Що, в біса, сталося?
– Стався ти, – сказала вона, сходячи з мотоцикла. – Але зараз повертайся в ліжко. Завтра в нас попереду довгий день.
– Я нікуди з тобою не поїду.
Вона підморгнула.
– Як скажеш. Ти за кермом.
Я обережно відігнав байк на пагорб з мотелем.
Я прокинувся від звуку голосів. Лише кілька людей за дверима моєї кімнати.
Я швидко сів, із жахом чекаючи, що хтось постукає у двері. Зрештою я ж збив хлопця на дорозі. Певно, знайшовся свідок. Вони прийшли заарештувати мене.
Жодного стуку не було.
Я підвівся, дивуючись, як добре почуваюся. Вочевидь, черга безглуздих і безвідповідальних учинків серед ночі лікує похмілля.
Я відчинив двері. Десятеро чи п’ятнадцятеро людей стояли, витріщаючись, навколо паркувального майданчика. Там була швидка і фельдшери.
Я почув, як заговорила жінка, що стояла у дверях сусіднього номера:
– Вочевидь, серцевий напад. Помер. Уві сні.
З кімнати з’явився чоловік (напевно, її) й зупинився поряд із нею, спостерігаючи. Це до нього вона говорила.
– Он воно як буває.
– Нічого просто так не буває, – суворим тоном заперечила жінка. – І ви сьогодні ж кидаєте курити, містере.
– Так, так.
Ми разом дивилися, як виносять покійника з кімнати в кінці коридору. Хлопець у блакитному светрі. Обличчя вже не таке рожеве. Очі заплющені. Він явно мав кращий вигляд.
Коли швидка поїхала, маленький натовп розсіявся. Люди розійшлися по номерах чи рушили далі головною вулицею. Назад до життя, яке тривало.
Я єдиний залишився на вулиці. Дівчина підійшла ззаду і простягнула мені каву в паперовому стаканчику. Я зробив ковток. Кава була гаряча й солодка.
Я стояв там деякий час, перш ніж заговорити.
– Тебе підвезти?
– Я вже гадала, ти ніколи не спитаєш.
* * *
Я повертався тією ж дорогою, якою приїхав, уздовж західного узбережжя озера. Я не поспішав. Дорога була безлюдною, жодної душі. Сонце ще ледь пробивалося з-за обрію.
Коли ми дісталися точки з виглядом на острів у Смарагдовій Затоці, я в’їхав на ділянку. Вона була геть покинута, якщо не зважати на єдину річ, яку я вже здогадався, що тут побачу.
Мій байк стояв припаркований у тому ж місці, де я лишив його минулого дня. Блідий у скісних променях ранкового сонця.
– Самогубство?
– Так, – сказала вона. – І це допомогло. Але ти мав інші якості. Я певний час спостерігала за тобою. Ти знав, куди прямує твій шлях. Ось чому ти придбав мотоцикл.
– Де я тепер?
– На мілководді біля підніжжя скелі. Тебе віднесло течією до заростів кущів, на каміння. Мине кілька годин, перш ніж хтось помітить, що твій байк стоїть тут покинутий. Невдовзі потому вони знайдуть твоє тіло.
– Якби я знав, що так станеться, я б не кидав курити. Подумати лише, скількох приємних моментів я себе позбавив.
– Що ж, певно, бути тобою – відстій.
– Ти казала, що я не помер.
– Я збрехала.
– Чому?
– Не кожен здатен виконувати цю роботу, живий чи мертвий. Вона вимагає від тебе діяти. Знову й знову. Я могла сказати тобі, що треба робити. Але ти мав вирішити, чи візьмешся за це. Ти мав нагодитися. Мав зробити вибір.
– Лише один раз.
– Один раз. І назавжди. Отже, тепер ти знаєш, і я маю дати тобі шанс передумати.
Я замислився про те, що вона сказала.
– Я згоден, – сказав я.
І ми їдемо. Їдемо разом. Долаємо відстані. Зупиняємося в невеличких мотелях. Їмо в кутках їдалень і бургерних. Випиваємо в барах. Спимо. Прокидаємось і знову робимо те саме.
День у день. Ніч у ніч.
Порожнеча всередині тепер заповнена.
Я сам – порожнеча.
Ми їздимо, і вона міцно обвиває мене своїми руками. Часом я забуваю, хто вона і хто тепер я сам, так, наче прожив цілком інше життя, і це Ейрін мчить трасами разом зі мною – вічно молода Ейрін, вічно закохана. Але все не так, я знаю це, і я не проти. Довгі, плутані положення мого життя стали зрозумілими й коротшими.
Усе тепер простіше.
Я знайшов дещо. Знайшов декого. Я знайшов себе. Утім, краще сподівайтеся, щоб я не знайшов вас, бо наслідком може стати подорож в один кінець. Дорогою, на яку ніхто не бажає ступати, але кожен мусить.
Я перетворився на тінь, яка тривожним передчуттям лягає на все ваше життя. Ви знаєте, що наближається кінець. Що я поспішаю до вас. Тож робіть усе, аби бути щасливими тут і зараз.
Усе зрештою зводиться до цього.
Робота мені до душі. Я щасливий. Я став самим собою. І нарешті одного дня ми з вами зустрінемось, як передбачено.
Уздріть смерть.
Вона вже наближається. А ім’я на ній… це моє ім’я.
* * *
Майкл Маршалл Сміт – письменник і сценарист. Під таким ім’ям він опублікував численні оповідання і три романи – «Тільки вперед», «Запчастини» та «Один з нас», ставши