Жахослов - Стівен Джонс

Я спустився вниз. Цей заклад мав би називатися «Червоний бар». Тут було темно, і єдиним джерелом освітлення слугували настінні канделябри, що кидали червоні відблиски. Стільці й банкетки були оббиті потертим червоним оксамитом чи його дешевшим замінником. Єдина лампа гідного розміру, що була на своєму місці – за баром, – була завішена червоною тканиною. У такі заклади ходять на таємні любовні побачення або щоб добряче напитися – ні те, ні інше не входило до моїх планів. Огрядна жінка за барною стійкою зустріла мене незворушним поглядом. Без неї тут була би цілковита пустка, пропахла старим пивом.

Я посміхнувся до барменки.

– Вау… Це ж треба!

Я не часто намагаюся бути чарівним. Реакція жінки нагадала мені чому. Точніше, відсутність реакції. Я запитував себе, що зробив би новий хлопець Ейрін за подібних обставин і чи це спрацювало б. Підозрюю, що так. Я сам не раз сміявся з Девідових жартів.

– Мені одну «Сьєрру», – сказав я.

Я відійшов зі своїм пивом до столика в кутку і сів так, щоби бачити перед собою всю кімнату. Я дуже люблю світле пиво «Сьєрра Невада», але майже ніколи не п’ю його вдома. Довгий час – десять, п’ятнадцять років – я зазвичай випивав три порції пива за вечір. Тривалі дегустування показали, що якщо це пиво на кшталт «Лонґборд» чи якесь фільтроване марки «Будвайзер», «Курз» чи «Корона», то наступного дня я прокинуся, ніби нічого не сталося. Від чогось навіть на йоту міцнішого за «Сьєрру» в дію вступають такі фактори, як кількість з’їденого або те, чи не забув я опісля випити води.

Я ненавиджу м’яке похмілля ще більше, ніж серйозне. Бо в останньому разі ти знаєш, що облажався, і на цілий день даєш своїм мізкам спокій. М’яке ж похмілля підкрадається підступно, від чого світ навколо має сірий, плаский і сумний вигляд, і здається, ніби все це – частина тебе самого, а не наслідок впливу зовнішніх факторів.

Тож я припинив пити «Сьєрру». Це один з учинків дорослої людини. Уникати їжі, від якої тебе розносить, навіть якщо вона чудова. Робити фізичні вправи, навіть якщо жодної миті не отримуєш від них задоволення. Припинити захоплюватися речами, які загрожують погіршити твій стан в іншому. Завбачливо оминати прірву, але ніколи не забувати про неї. Завжди жити в тіні небуття.

Я залишався єдиним відвідувачем. Був ранній вечір п’ятниці.

– А й справді, – промовив я. – Якось надзвичайно тихо, ні?

Вона не поспішала з відповіддю, але нарешті повернула голову до мене. Її обличчя було великим, блідим і нездоровим.

– А чого ви очікували?

– Ну, напевно, побачити людей.

– Люди є.

Розмова нікуди не вела. Я подумав, якщо Сенді й Карен збиралися додержати обіцянки і тримати мене в курсі всього, що відбувається в книгарні, то, мабуть, вони вже надіслали мені звіт. А якщо й ні, то, принаймні діставши телефон, я дам зрозуміти найнепривітнішій барменці у світі, що більше до неї питань не маю.

Утім, сигналу не було. Це іноді трапляється на узбережжі. Я знову глянув на барменку. Та вона вже випередила моє запитання, коротко кивнувши в бік таблички на стіні.

НІ, В НАС НЕМАЄ ВАШОГО КЛЯТОГО ВАЙ-ФАЮ.

Я люблю місцеві бари, як і кожен навколо, але це місце вдавалося до якихось особливо жорстких жартів. Я вирішив допити пиво, аби показати, що мене не залякаєш, а потім піти пошукати собі кімнату на ніч.

Я вклався в десять хвилин, після чого пішов до туалету. Пиво завжди діяло на мене дуже швидко. У вбиральні стояв справжній сморід, наче хтось справив велику потребу в кабінці лише кілька хвилин тому, хоча це було неможливо.

Вийшовши звідти, я збагнув, що ще занадто рано і, видається, я не маю куди піти, окрім самотньої кімнати в мотелі, якого я маю ще розшукати. Тож я замовив ще одну «Сьєрру». Жінка обслужила мене і прийняла гроші, не вдаючись до розмов.

– Ви завжди так поводитесь? – спитав я, забираючи пиво і вирушаючи з ним до столу. – Чи в мені є щось особливе, що до мене таке ставлення?

Вона на міліметр звела брову, і я не знав, як інтерпретувати цей вираз.

– Я повернуся, – сказав я. – Не треба радіти завчасно.

Я піднявся нагору і вийшов на тротуар. Після того як Ейрін мене покинула, я став занадто охоче братися до цигарок, і це перетворилося на погану звичку. Коли п’ятнадцять років тому я кидав курити – після наполегливого (можна навіть сказати: безжального) тиску з боку дружини – я зробив це на совість. У ті часи я не розумів поміркованості. Тепер розумію. Після довгих років стриманості я вважаю, що можу дозволити собі кілька цигарок щодня, не зриваючись у чорну прірву згубної пристрасті. Можливо, вважаючи так, я просто дурю себе. Утім, цього правила я дотримуюсь.

Я повільно викурив одну. Надворі було холодно, наставали сутінки. Навколо й досі не було ні душі, і мені спало на думку, що жоден у цілому світі не знає, де я. Буквально жоден.

Просто там і в ту мить я більше не був власником крамниці. Не був розлученим. Ніколи не був одруженим. У моєму ноутбуку не було папки із чернетками двох романів, які ніколи – ніколи – не вийдуть у світ. Я не був батьком. Я був лише людиною – чистим аркушем. Я ніколи не казав нічого зі сказаного і не робив нічого зі зробленого, ніколи не бував у жодному з місць, які бачив у житті.

Я був лише чоловіком на мотоциклі. З густою кучмою волосся, здебільшого навіть не сивого. З тілом, що мало прийнятну форму завдяки малоприємним пробіжкам, активному метаболізму і тривалим самообмеженням у найпростіших речах. Ось і все. Я міг казати кожному зустрічному, що я коп, шеф-кухар, дрібний злодій, що прагне виправлення, бібліотекар, професор коледжу, колишній наркозалежний, католицький екс-священик. Ця думка навіть не здавалася мені оригінальною, не збуджувала і не дарувала відчуття свободи. Вона лише принесла усвідомлення, що правда про мене важить не більше, ніж будь-яка із цих вигадок, і що я не почуваюся прив’язаним до неї.

Як я тут опинився? Скільки себе пам’ятав, я не дуже часто робив вибір. Як сталося, що я опинився саме тут, зараз? Навіть моє ім’я здавалося тепер суцільною випадковістю. «Роберт» – що це