Жахослов - Стівен Джонс
Я придбав мотоцикл новим, обравши модель із помірною кінською силою, і сумлінно відвідував курси, навчаючись водити його – я усвідомлював, що це зовсім не круто, але не бажав нав’язати себе американським узгір’ям, не маючи базової підготовки. З першого ж разу я склав іспит. Так зазвичай і буває. Теж мені, велике діло. Одне з найтяжчих у житті проклять – бути в усьому відмінником.
На мій подив, хоч я ніколи не цікавився машинами настільки, щоб досліджувати їхній внутрішній механізм, мені сподобалось їздити на мотоциклі. Я полюбляв час від часу вирушати на два дні сам-один у гори. Під час однієї такої поїздки Ейрін і переспала зі своїм босом. Це, звісно ж, банальна річ, але прикро було, що я певним чином розумів її. Девід – гідний хлопець, розумний і цікавий, і йому явно краще вдавалося зберігати молодість, як тілом, так і духом. Та від того, що я розумів її вибір, ставало тільки гірше. Людина не повинна жити з тим, хто лише виявився найкращим кандидатом з усіх доступних на даний момент, адже так? Ми маємо кохати наших обранців усією душею, contra mundum,[172] усупереч усім перешкодам, до останнього дня і довше, у найчорніші дні і найтемніші ночі. І коли тебе отак кидають, ти не можеш позбутися відчуття, що тебе оцінили й визнали негідним себе. Нещодавно наша донька поїхала навчатися в коледж, тож Ейрін – яка, ухваливши рішення, зазвичай діє швидко – одразу перейшла до наступного пункту і переїхала до Девіда.
А я відчув…
Не знаю, що саме я відчув. Мені було дуже сумно. Було боляче. Я не міг змиритися з тим, що решта мого життя вже не мине так, як я очікував. Після кількох чарок я зміг пробудити в собі гнів. І сльози. Але я завжди був схильний міркувати прагматично, а коли дивишся в очі дружині і бачиш, що вона, хоч і досі кохає, та вже не хоче тебе, немає сенсу поводитись, як недоумок, ускладнюючи всім життя.
Я допоміг їй перевезти речі до будинку Девіда і залишився на вечерю. Вона приготувала одну з моїх улюблених страв, що було мило з її боку – чи принаймні здавалося таким з огляду на те дивакувате нове становище, у якому я опинився. Страва була трохи солоніша, ніж зазвичай. Може, так любить Девід. Може, у її житті тепер узагалі більше солі, ніж було раніше.
Вона взяла собі наші заощадження замість половини нашого – значно меншого – будинку, тож нам не довелося наспіх продавати його (що було б особливо клопіткою справою, зважаючи на падіння ринку нерухомості, до того ж кілька кімнат і більшу частину гаража я обладнав під підсобні приміщення для магазину). Усе відбулося швидко і цілком цивілізовано.
А потім я опинився ніби в потойбіччі.
По той бік життя, яке я колись мав.
Не знаю, чому мені одразу не спало на думку вирушити в подорож на мотоциклі. Мабуть, дався взнаки шок, а також необхідність підтримувати зв’язок з єдиною сталою річчю в моєму житті.
Я покинув роботу у видавництві наприкінці 90-х, протягом чергового спаду виробництва, що періодично траплялися в країні. Деякий час я намагався стати письменником, що виявилося ні так само легко, ні так само весело, як вважається. Я прийшов у видавницький бізнес здебільшого тому, що любив книжки, тож відкриття книгарні «Пакуй їх!» стало цілком зрозумілим (хоча й ризикованим) починанням. Назва була даниною моєму батькові, який на той момент був іще живий і мав дві пристрасті: книжки і серіал «Поліція Гаваїв». Він зрозумів натяк і був зворушений.
Книгарня тихо процвітала і тепер є одним із найпопулярніших закладів ділового центру. Ми часто влаштовуємо літературні читання і зустрічі книголюбів, які відвідує чимало людей. Ми маємо чудовий вибір друкованих вітальних листівок. Якби ми зачинилися, усі б сумували за нами. Принаймні деякий час.
Коли Ейрін пішла, я ще півроку імітував бурхливу діяльність і гарував щодня, доки не зрозумів, що тиняюся магазином, наче привид. Таким самим привидом я почувався і у власному житті. Ейрін з Девідом жили на іншому кінці міста, тож я ніколи з ними не перетинався, хоча й не відкидав такої можливості. Я перетворився на поціновувача глухих закутків і темних алей. Не знаю, чому я відчував таку потребу ходити містом крадькома. Я лише знав, що мені бракує духу тримати голову високо, ризикуючи раптом зустріти на вулиці чужу жінку, з якою прожив своє доросле життя, і бачити, як при цьому вона губиться чи ніяковіє, наче я якась прикра помилка з її нещодавнього минулого, коли кров несподівано вдарила в голову.
Я припинив користуватися Фейсбуком, відколи несподівано натрапив на цілком буденний коментар Ейрін під постом нашого спільного друга. То було лише жартівливе зауваження, на кшталт тих, що колись вона робила за сніданком. Тепер же воно пройшло повз мене, без жодного до мене стосунку – я був лише стороннім свідком цієї репліки. Я опинився в минулому і більше не відповідав часові, наче старий касетний програвач. Окрім як у телефонних розмовах про нашу доньку, я більше не мав місця в її житті і навіть не був упевнений, що можу знайти собі місце в житті власному. Діра, що роз’їдала його зсередини, розросталася дедалі більше. І я знав, що як не буду обережним, настане час, коли все моє життя перетвориться на одну суцільну діру.
Нарешті я спитав двох моїх давніх підлеглих, чи вони не проти, якщо я візьму кілька днів відпустки, і вони погодилися з такою готовністю, що я зрозумів: моя відсутність не стала для них громом серед ясного неба, на що я потайки сподівався. Вони обнадійливо обійняли мене, пообіцявши, що доглянуть за книгарнею і щодня надсилатимуть звіт електронною поштою, і щоб я відпочивав стільки, скільки вважаю за потрібне, без жартів. Я вийшов на вулицю з відчуттям, що мене звільнено.
Повернувшись додому, я зібрав речі. Будинок спостерігав за мною з байдужістю собаки, що стежить за діями господаря, який для нього на другому місці. Потім
