Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Баби! – пирхнув він. – От нічого не можна сказати, одразу все розбазікають!

Я пропустила мимо вух цей вигук відчаю і чекала відповіді. Він зачерпнув ложку юшки, злегка подув, із шумом втягнув у себе, прожував, ковтнув і тільки після цього сказав:

– Ти ж відмовилася.

– А ти пропонував?

Він скосив очі у мій бік, мов тітчина конячка.

– Ти мене вчора обзивала злодієм, бандитом і флюгером.

Треба ж яка в нього пам'ять! Усе згадав, гад.

– Погарячкувала, з ким не буває?

Злодій доїв юшку і взявся за печеню.

– У вас смачно готують.

– Дякую, я передам шеф-кухарю.

У його очах спалахнули пустотливі вогники.

– Хочеш сказати, що ваш кухар знатний кулінар?

– Ну, тобі ж подобається їжа?

Красунчик дивився так, немов намагався поглядом прочитати мої думки.

– Брехати погано, – він швидко підбирав ложкою шматочки зайчатини та відправляв у рота.

– Красунчику, чи як там тебе?

– Крамкі́р. Можна просто Кір.

– Так от, просто Кір, не хочу тебе засмучувати, але у нас з Кхиброю стільки роботи, що нема коли гаяти час і дивитися: хто і що готує. Якщо тітка каже, що Понтусоль прекрасний шеф-кухар, то я не сумніваюся в її словах.

До зали увійшла Кхибра, мабуть, злодій це помітив, тому що взяв мою руку, підніс до губ, і легенько торкнувся кінчиків пальців, при цьому, не зводячи з мене цупкого, мов реп’ях, погляду. Я спалахнула від обурення, але Красунчик зрозумів це по-своєму.

– Значить усе-таки, ревнуєш, – задумливо сказав він і повернувся до тролиці, яка йшла до нас зі стиснутими кулаками.

Вона не дала промовити навіть слова – просто засвітила мені в око. Рука в неї не те що була важкою – пудовою. Чи мені здалося? Але іскри з очей посипалися. Красунчик же ж розреготався, встав і обійняв Кхибру так, що вона не змогла поворухнутися.

– Уб'ю!.. – прошипіла вона. – Підійди-но до нього ще хоч на крок – присягаюся, випущу з тебе дух!
– Вщухни, буря! – підхопився злодій. – Це не те, що ти подумала. Це звичайна подяка. Цить, кажу тобі!..

Але вона тільки сопіла й зі злості показала ікла. Мамо! Викапана Ютара! Страшнувата тролиця в гніві. Я схопилася рукою за око, сяк-так піднялася на ноги й пошкандибала в кімнатку. Мужики, що сиділи ближче до виходу, крутили головами, сподіваючись розгледіти, що в нас відбувається.

– Ти речі зібрала? – почула я голос Красунчика за своєю спиною.

– Майже!

Це «майже», звісно ж, адресувалося мені. Перед тим як піднятися на горище, я вирішила сходити до підвалу по лід. На кухні він навряд чи є. Я поцупила пряник з кошика і сховала у кишені. Треба ж хоч трохи підсолодити життя. Я йшла через кам'яні арки старезного підвалу, наче з-під землі звискнула та пробігла миша. Треба тітці сказати, щоб мага запросила їх вивести, а то розплодяться тварюки, зжеруть усі запаси.

Я пройшла повз три двері – таємні кімнати. Тут іноді проходять секретні переговори. Мені батько про них розповідав. Щоправда, я не знаю, кого тітка Палажка сюди пускає. Та й не моя це справа. Я дійшла до комори, де був люк у льох, відчинила кришку та спустилася вниз. Там було темно і холодно. Понишпоривши рукою, намацала магічний світильник і потягнула за шовкову нитку, одразу ж увімкнулося тьмяне світло, таке саме слабке, як учорашній нічний імпульс професора. Але мені й цього було достатньо. Я побачила діжку з льодом, накриту магічною кришкою, під якою лід не танув. І, знявши фартух, взяла ним шматок і всілася на ящик з буряками.

Око запливало. Мені стало так шкода себе, прямо до сліз! Обмотавши фартухом лід, приклала його до вилиці, й навіть трохи поплакала. Ну, Кхибро! Гаразд, я тобі це пригадаю! Але пам'ять дряпнули слова Красунчика: «Якби це була твоя тупа тролиха, то я б повірив». Дуже слизький і мерзотний. Справді, як флюгер – куди вітер повіє, туди він і повертається. У його випадку – до того. Хоча, він не за позовом серця, а за вказівкою ватажка пере туман в очі Кхибрі, а вона, дурненька, вірить цьому негіднику.

Довго тут сидіти зась – холод пробирає до кісток. Мої зуби клацали як підбори танцівників на ярмарку, коли виповзла з льоху. Й ледве встигла відскочити від дверей однієї з таємних кімнат: у напівтемряву увійшли троє. Двох я одразу впізнала: блондин, який вночі нам погрожував, і хлопчисько, що поцупив, по приїзді до Ситова, бабусин зошит.

– Розходимося тихо, врізнобіч і по одному, – дуже хрипким, застудженим голосом сказав незнайомець і закашлявся.

– Тобі б до цілителів, Врадамаре, – подав ідею хлопчисько.

– Тебе, клопа, ніхто не питав. Твоя справа – тертися на базарі та крутити вухами – про що купці говорять. До цілителів! – гмикнув він і знову зайшовся нападом кашлю. – Хочеш, щоб мене поліцаї схопили?

– Що ти?! - обурився пацан. – Я не про це, а про здоров’я!

– Тоді, заткнися і вали звідси. «Про здоров’я», – перекривив він хлопа. – Все зрозумів?

– Так, – ображено відповів хлопчисько.