Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Як я дізнався пізніше, справа була не тільки в тому, що Кімір Зил зумів захопити частину його звіряток. Не знаю, як йому це вдалося, але пам’ятаю, що неодноразово бачив, як він підпливав до блакитного острова і нерухомо сидів на відстані кидка каменю до берега. Зараз я вже знаю, що він підслуховував сигнали Чагая. Якимось чином йому вдалося розгадати мову його сопілки і зробити так, аби бистринки слухали його як свого господаря.

У ніч, коли він напав на мій острів, він зумів забрати лише частину звірят, а тих, хто не бажав його слухати, отруїв.

Ремінь знайшов купу корму, а навколо нього покручені мертві тіла тваринок Чагая із жовтою піною на писках. Ніхто не знав, звідки старший взяв отруту, поки не помітили крадіжки з садового складу. Кімір Зил використував порошок із ягід румбамбару, яким труїли щурів у каналах і коморах.

Ремінь не промовив до нього ані слова. Навіть не глянув. Відвернувся й увійшов до павільйону. Потім я побачив, як він виходить, убраний у непримітну куртку з капюшоном, що означало, що він вирушив побачитися з нашим батьком, володарем Тигрячого Трону.

Кілька днів я лежав у ліжку або на веранді, занадто зайнятий болем, щоб помітити, що в будинку відбувається щось дивне. Я чекав, поки тріснуте ребро не почне зростатися. Коли я вдихав і намагався перевернутися, було боляче, тісна пов’язка теж додавала страждань.

Я часто пив настоянки і більшу частину часу спав, не знаючи, що відбувається навколо.

Але попри це я звернув увагу, що мій медик, Хачін Тестуґай, був схвильований. У нього тряслися руки, коли він відміряв мені ліки й запалював куріння, молячись за моє здоров’я амітрайській Пані Жнив і деяким новим богам, яким зараз молилися в Амітраї

і які були нашими кірененськими божествами, але тут носили інші імена.

— Дбай про тіло й дух синів Тигра, Той, хто Йде на Гору, дай їм свою силу, не дозволь їм відплисти на Місячному возі, молимо тебе…

— Ти сказав «синів»? — перервав я його. — Хтось іще хворий?

— Твій брат, Молодий Тигре, принц Кімір Зил лежить хворий уже два дні, — відповів він. — Його нудить, і він не може їсти. Марить у гарячці. Може так статися, що…

— Що «що»? — перелякано запитав я. Я був злий на Кімір Зила, але ж він був моїм братом.

— Ми про це не говоритимемо, благородний принце. Не тоді, коли чорні птахи кружляють навколо нашого будинку.

— Але що з ним трапилося?!

— Шляхетний принц Кімір Зил грався з румбамбар, мій пане. Це страшна отрута. Коли не знаєш, як її використовувати, можна й самому отруїтися. Порошок може залишитися на руках або на одязі. Обіцяй мені, Молодий Тигре, що ти ніколи не візьмеш його в руки.

Кімір Зил помер наступної ночі. Провалився в сон, з якого більше не прокинувся.

Я плакав так, що думав, серце розірветься. Світ змінився. Я був дитиною і до того часу нікого не втрачав. Мені здавалося, що смерть не має доступу в Хмарний Притулок. Це було щось, про що я лише читав або чув у оповіданнях.

Я постійно натикався на щось, що стосувалося до мого брата, і не міг повірити, що той, хто недавно зламав мені ребро, сидів у цьому кріслі або читав цей сувій, може зникнути, немов його ніколи не існувало, а сліди його вчинків залишаються, ніби нічого й не сталося. Навіть такі особисті, як надкушений фрукт. Мені здавалося, що він повинен десь бути. Що він ходить коридорами або покинув кімнату хвилиною раніше — до того, як я туди зайшов.

Урочисте поховання тривало три доби, і, як завжди буває на кірененських похоронах, воно минало в повній тиші. Багаття згасло, а єдиним слідом, що лишився від мого старшого брата, була кам’яна лампа на верхівці невеликого кургану та різьблена миска для жертовного фіміаму поряд із нею, прикрашена барельєфом маленького коника. Мені згадалося, що Кімір Зил любив коней і дитиною часто вдавав лоша. Дивлячись на барельєф, я немов бачив його тим маленьким хлопчиськом, а не таким, яким він був кілька днів тому. Високим, худим, із жорстокими вузькими очима, вже майже чоловіком.

Той його улюблений коник, вирізана з мильного каменю фігурка, з якою він не розлучався, стояв перед моїми очима. І лише тоді я зрозумів, що мій брат дійсно помер.

Я поплив на його багряний острів. Бистринок уже забрав Майстер Звірів, утім, рудих тваринок уціліло лише кілька. Я ходив островом, оглядав руїни поселення, дивився на черепи вбитих під час страт тварин, наштрикнутих на кілочки навколо альтанки, і раптом скрикнув від жаху. На мить мені здалося, що я побачив мого брата. Він був примарний, блідо-жовтий і злостиво посміхався. Тільки за мить я зрозумів, що дивлюся на останній витвір його бистринок. На ту дивну купу глини, яку я побачив перед самою війною. Він зумів примусити хутряних звіряток, якими володів і яких убивав, побудувати йому пам’ятник.

За кілька тижнів я помітив ще одну річ, яку запам’ятав назавжди, хоча, на перший погляд, вона не мала нічого спільного з цією історією. І тоді я вперше усвідомив: я — син імператора і піренейські кодекси застосовують до мене, тохімона, Першого Серед Рівних, спеціальні закони. Я зрозумів, що в мене немає шансу на спокійне, безтурботне життя, і по моїй спині пробігли мурашки.

Ми сиділи в Кімнаті Науки з Чагаєм і Аасіною — молодшою сестрою, яка саме залишила Будинок Цинобри. Ми слухали Майстра Звірів, який розповідав про звичаї різних створінь. Він говорив про великих, немов телята, скельних вовків, які живуть в лісах півночі. У якийсь момент двері відчинилися, і в кімнату тихо, як дух, увійшов