Екзорцист - Вільям Пітер Блетті
Ів. 6:36
Розділ перший
Вона стояла на хіднику мосту Кі-бридж, спершись на парапет, у неспокійному очікуванні, а за її спиною гуркотів суцільний потік машин. Водії, роздратовані щоденними клопотами, тиснули на клаксони, і скреготіли бампери, з байдужістю штурхаючи одне одного. Вона зв’язалася з Мері Джо. Ввела її в оману.
«З Реґаною все добре. До речі, я б хотіла ще раз запросити всіх на вечерю. Як звали того єзуїта-психіатра, не пригадуєш? Можливо, я б і його внесла в…»
Знизу долинув сміх: молоденька пара в джинсах веслувала орендованим каное. Швидким нервовим рухом струсивши попіл останньої з пачки сигарети, вона подивилася в бік центру міста. Хтось квапливо прямував сюди: штани кольору хакі й синій светр. Ні, це не священик, не він. Вона знову задивилася на річку, на власну безпомічність, що зникала у вирі, залишеному яскраво-червоним каное. Могла розрізнити назву на борту: «Каприз».
Кроки: той чоловік у светрі й чиносах наближався, уповільнюючи ходу. Краєм ока вона побачила, що він сперся рукою на парапет, і швидко відвернулася в бік Вірджинії. Черговий прохач автографів? Чи щось гірше?
— Кріс Макніл?
Шпурнувши в річку недопалок сигарети, Кріс холодно зронила:
— Ідіть собі далі, бо я покличу поліцію, клянуся!
— Міс Макніл? Я отець Каррас.
Вона здригнулася, почервоніла, рвучко обернулася до його обвітреного обличчя з різкими рисами.
— О Боже мій! Ой, вибачте мені! — Хотіла була зняти свої протисонячні окуляри, завагалася й знову їх наділа. Її пронизував погляд сумовитих темних очей.
— Мені треба було попередити вас, що я буду без сутани.
Його голос заспокоював, звільняв її від тягаря. Він зчепив на парапеті руки, великі, чутливі й жилаві, мов у статуй Мікеланджело.
— Я думав, що так не притягуватиму до себе надмірної уваги, — пояснив він. — Бо ж ви, здається, також не зацікавлені в зайвому розголосі.
— Я не мала б бути зацікавлена в тому, щоб робити із себе дурепу, — відрізала Кріс. — Просто я подумала, що ви…
— Нормальна людина? — договорив за неї Каррас із ледь помітною кривою посмішкою.
Кріс пильно на нього глянула, а тоді кивнула й усміхнулась у відповідь.
— Ага. Я це відразу зрозуміла, коли вас побачила вперше.
— А коли це було?
— У студентському містечку, коли в нас було фільмування. У вас є сигаретка, отче?
Каррас поліз до кишеньки своєї сорочки.
— Нічого, що без фільтра?
— Та я б зараз і махорку курила.
— З моїми прибутками мені це часто доводиться робити.
Силувано всміхнувшись, Кріс кивнула.
— Авжеж. Обітниця бідності, — пробурмотіла вона, дістаючи сигарету із запропонованої пачки. Каррас поліз у кишеню штанів по сірники.
— Обітниця бідності має свої переваги, — сказав він.
— Справді? І які ж саме?
— Махорка смакує ліпше. — І знову він ледь-ледь усміхнувся, дивлячись, як Кріс тримає сигарету. Її рука тремтіла, тож і сигарета в ній химерно здригалася. Довго не думаючи, він забрав із її пальців сигарету, затулив долонями вогник сірника, припалив сигарету й віддав її Кріс зі словами: — Страшенний протяг від усіх тих машин.
Кріс пильно на нього подивилася з удячністю й навіть із надією. Вона знала, для чого він це зробив.
— Дякую, отче, — сказала вона, дивлячись, як він і собі припалює сигаретку «Кемел». Він забув затулити долонями вогник. Коли священик затягнувся, вони обоє сперлися ліктями на парапет.
— Звідки ви, отче Каррас? Маю на увазі родом?
— З Нью-Йорка, — відповів він.
— Я теж. Проте ніколи б туди не повернулася. А ви?
Каррас відчув, як до горла підступив клубок.
— Я б теж ні. — Він силувано всміхнувся. — Але це не мені вирішувати.
Кріс похитала головою, глянувши вбік.
— Боже, яка я тупа, — мовила вона. — Ви ж священик. Мусите їхати туди, куди вас направлять.
— Саме так.
— А яким чином психіатр став священиком?
Йому не терпілося дізнатися, про яку нагальну проблему вона згадувала, коли зателефонувала йому в гуртожиток. Він відчував, що вона немовби намацує шлях… але до чого? Не варто її квапити. Усе у свій час.
— Сталося навпаки, — м’яко виправив її він. — Мене відправило Товариство…
— Хто?
— Товариство Ісуса. Скорочено нас називають єзуїтами.
— Ага, зрозуміло.
— Так ось, Товариство мене відправило на навчання в медичний коледж і на курси психіатрії.
— І куди?
— Ну, у такі місця, як Гарвард, університет Джонза Гопкінза.
Він раптом усвідомив, що хоче справити на неї враження. «Чому?» — здивувався він і майже відразу знайшов відповідь у нетрях свого дитинства, на дешевеньких балкончиках кінотеатрів Нижнього Іст-Сайду. Маленький Диммі з кінозіркою.
Кріс схвально кивнула.
— Непогано, — сказала вона.
— Ми не даємо обітниці розумової бідності.
Вона відчула в його голосі роздратування, знизала плечима й задивилася на річку.
— Бачите, я просто вас не знаю і… — Вона зробила глибоку затяжку, тоді видихнула дим, загасила недопалок об парапет і пожбурила його в річку. — Ви товариш отця Даєра, це правда?
— Так.
— Досить близький?
— Досить близький.
— Чи він розповідав щось про вечірку?
— Дома у вас?
— У мене вдома.
— Так, він казав, що ви нібито нормальна людина.
Вона не вловила іронії або не дала взнаки.
— Чи він говорив щось про мою дочку?
— Ні, я навіть не знав, що у вас є дочка.
— Їй дванадцять. То він її не згадував?
— Ні.
— І не казав, що вона вчинила?
— Він зовсім про неї не згадував.
— Бачу, що священики вміють тримати язик за зубами, так?
— По-різному буває, — відповів Каррас.
— І від чого це залежить?
— Від священика.
Десь на краєчку єзуїтової свідомості спалахнув застережний сигнал про жінок із невротичним потягом до священиків, жінок, що підсвідомо або маскуючись якимись вигаданими проблемами, намагалися звабити недоступних їм духовних осіб.
— Знаєте, я маю на увазі щось таке, як сповідь. Вам же не дозволено розкривати її тайну, правда?
— Так, це правда.
— А поза сповіддю? — запитала вона. — Тобто якщо… — Її руки тепер не знаходили собі місця й тремтіли. — Мені цікаво. Я… Ні. Ні, я справді хотіла б це знати. От якби якась особа була, скажімо, злочинець, наприклад убивця або щось таке, розумієте? Якби вона звернулася до вас по допомогу, чи ви повинні були б здати її в поліцію?
Вона потребувала якихось порад? Чи позбувалася сумнівів на шляху до навернення? Каррасові було відомо, що для деяких людей дорога до спасіння душі пролягала над проваллям, що його треба було перейти хитким місточком.
— Якби ця особа звернулася по духовну допомогу, я б певніше за все цього не зробив, — відповів він.
— Ви б її не