Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Це вона, — сказала Кріс, — Реґана. — Вона простягла йому фотографію, і він її взяв. Маленька дівчинка. Гарненька. Із солодкою усмішкою.

— Це її сфотографували чотири місяці тому, — мрійливо вимовила Кріс. Забрала фото й кивнула на двері спальні. — А тепер зайдіть і погляньте на неї зараз. — Кріс притулилася до стіни біля Карла, опустила очі, склала на грудях руки й сказала тихо й безнадійно: — Я зачекаю тут.

— А хто там із нею? — поцікавився Каррас.

Кріс подивилася на нього без жодного виразу.

— Нікого.

Священик витримав її примарний погляд, а тоді нахмурився й повернувся до дверей спальні, та коли взявся рукою за клямку, звуки всередині раптово стихли. У цій дзвінкій тиші Каррас на мить завагався, а тоді поволі увійшов до кімнати й ледве не сахнувся назад, коли йому в лице й у ніздрі щосили вдарив ядучий дух лайна. Притамувавши відразу, він причинив за собою двері. Його очі приголомшено зупинилися на істоті, що звалася Реґаною, істоті, яка лежала в ліжку горілиць, підперши голову подушкою, і пильно спостерігала за ним викоченими запаленими очима, що світилися шаленою підступністю, гострим розумом, цікавістю й ненавистю з обличчя, яке перетворилося на страхітливу маску нелюдської злоби. Каррас перевів погляд на сплутане, розкуйовджене волосся, на схудлі руки та ноги, на недоладно випнутий живіт, потім знову на очі: вони стежили за ним… пронизували його… пильнували, як він іде до столу й крісла біля великого еркерного вікна. Каррас з останніх сил намагався зберігати спокій.

— Привіт, Реґано, — сказав він теплим, приязним тоном. Тоді підняв крісло й переніс його до ліжка. — Я приятель твоєї матері, — вів далі він, — і вона сказала мені, що ти важко захворіла. — Каррас присів. — Ти б не розповіла мені, що з тобою сталося? Я хотів би тобі допомогти.

Очі Реґани люто, не кліпаючи, виблискували, а з кутика рота на підборіддя стікала жовтувата слина. Уста її розтяглись у лиховісній глузливій посмішці.

— Ну-ну-ну, — зловтішно вишкірилася вона, і по спині Карраса аж мурашки поповзли від цього неймовірно низького голосу, загрозливого й потужного. — Отже, це ти… прислали тебе! — вдоволено провадила вона. — Ну, то нам нема чого боятися.

— Так, це правда, — погодився Каррас, — я твій друг і хочу тобі допомогти.

— Тоді послаб ці ремені, — прохрипіла Реґана. Вона напружила кисті рук, і Каррас помітив, що вони прив’язані подвійними гамівними пасками зі шкіри.

— Вони тобі заважають?

— Страшенно. Така незручність. Просто пекельна.

Її очі підступно зблиснули з прихованою втіхою.

Каррас побачив подряпини на Реґаниному обличчі, рани на устах, що їх вона, як видно, покусала.

— Я боюся, що ти завдаси собі шкоди, Реґано, — сказав він їй.

— Я не Реґана! — гаркнула вона з тією ж викривленою й страхітливою посмішкою, що тепер здавалася Каррасові постійним виразом її обличчя.

«Якими недоречними видаються брекети на її зубах», — подумав він.

— О, я розумію, — сказав він, уклонившись. — Ну тоді, може, познайомимося? Я Деміен Каррас. А ти хто?

— Я диявол.

— Ага, чудово. — Каррас схвально кивнув. — Можемо тепер поговорити.

— Світська бесіда?

— Якщо ти не проти.

— Чого ж, я із задоволенням, — зронила Реґана, пускаючи слину з кутика рота. — Але ж ти бачиш, що я не можу вільно говорити, прив’язаний цими ременями. Тобі ж відомо, Каррасе, що я провів багато часу в Римі й звик жестикулювати. Тож будь ласкавий і зніми ці ремені.

«Які в неї розвинені мова й думка», — міркував Каррас. Він нахилився, сидячи на кріслі, відчуваючи суміш здивування й професійного інтересу.

— Ти кажеш, що ти диявол? — перепитав він.

— Можу тебе запевнити.

— Чому ж ти тоді не зробиш так, щоб ремені просто щезли?

— Ой, та це занадто вульгарна демонстрація сили. Я ж князь, якщо на те пішло. «Князь цього світу», як висловився про мене одного разу якийсь химерний чоловік. Я вже й не пам’ятаю, хто це був. — Глухе хихотіння, а тоді: — Я віддаю перевагу силі переконання, Каррасе, спільним діям, залученню до співпраці. Навіть більше, якби я сам розслабив ремені, я б позбавив тебе нагоди вчинити акт милосердя.

«Неймовірно!» — подумав Каррас.

— Але ж акт милосердя, — відбив він, — це чеснота, тобто те, чому диявол завжди намагався запобігти, а отже, я фактично допоможу тобі, якщо не зніму з тебе ременів. Хіба що, звісно, — знизав плечима Каррас, — хіба що ти ніякий не диявол, і тоді, можливо, я їх і зніму.

— Хитрий ти, Каррасе, як той лис. Шкода, що тут немає любого Ірода, щоб цим утішитися.

Каррас зі ще більшою цікавістю дивився на Реґану, примруживши очі. Невже вона натякає на те, як Христос назвав Ірода «тим лисом»?

— Якого Ірода? — перепитав він. — Їх є двоє. Чи ти говориш про царя Юдеї?

— Ні, я говорю про тетрарха Галілеї! — гаркнула на Карраса Реґана голосом, сповненим презирства, а тоді раптово знову вишкірилась і почала тихенько вмовляти його м’яким, але зловісним тоном: — Ну ось, ти ж бачиш, як засмучують мене ці кляті ремені? Розв’яжи їх. Зніми — і я повідаю тобі майбутнє.

— Дуже спокусливо.

— Моя специфіка.

— Але ж як мені знати, що ти справді можеш провіщати майбутнє?

— Бо я диявол, йолопе!

— Так, ти це кажеш, але ж не даєш мені доказів.

— Тобі бракує віри.

Каррас заціпенів.

— Віри в що?

— Та ж у мене, любий Каррасе, у мене! — Щось глузливе й лиховісне зачаїлось і витанцьовувало в тих очах. — Усі ці докази, усі небесні знаки!

Каррасові ледве вдалося зберегти самовладання, коли він відповів:

— Ну, але достатньо було б чогось простенького. Скажімо, диявол знає все, чи не так?

— Ні, Каррасе, я знаю майже все. Ось бачиш? Мене звинувачують у гордині. А я не гордий. Ну, але кажи, що в тебе на умі, хитрий лисе? Викладуй!

— Ну, я просто думав, чи не могли б ми перевірити міру твоїх знань.

— Ну й чудово. Як тобі таке? Найбільше озеро в Південній Америці, — сутність у Реґаниній подобі вишкірилася, глузливо вибалушивши очі, — Тітікака в Перу! Цього достатньо?

— Ні, я хотів запитати щось таке, що тільки диявол може знати.

— Ага, розумію. І що ж це таке?

— Де Реґана?

— Вона тут.

— Де це «тут»?

— У свинці.

— Покажи мені її.

— Навіщо, Каррасе? Ти хочеш її виїбати? Попусти ремені, і я дозволю тобі це зробити!

— Я хочу пересвідчитися, що ти кажеш правду. Покажи мені її.

— Дуже соковита пизда, — лиховісно зиркнула на нього Реґана, злизуючи розпухлим і обкладеним язиком слину із