Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Ну, ти явно не знаєш, де вона, — знизав плечима Каррас, — тож цілком очевидно, що ти не диявол.

— Диявол я! — заревіла Реґана, смикнувшись раптово вперед, а її обличчя викривилося від люті. Каррас аж здригнувся, коли цей страхітливий гучний голос розлетівся кімнатою, відбиваючись від стін. — Диявол!

— Ну, то покажи мені Реґану. Це стане доказом.

— Є значно ліпші варіанти! Я доведу тобі! Я прочитаю твої думки! — лютувала істота в Реґаниному тілі. — Подумай про будь-яке число від одиниці до ста!

— Ні, це нічого не доведе. Я мушу побачити Реґану.

Раптом істота захихотіла, відкинувшись на спинку ліжка.

— Ні, тобі вже не поможуть ніякі докази, Каррасе. Ось чому я люблю розважливих людей. Як чудово! Справді, як це чудово! Але ми тебе ще трохи порозважаємо. Зрештою, тепер ми не хотіли б тебе втратити.

— Хто це «ми»? — живо поцікавився Каррас.

— Ми — це невеличкий гурт, що сидить у цій свинці, — пролунала відповідь. — Такий собі чималенький натовп. Згодом я, можливо, познайомлю тебе ближче. А зараз мене мучить жахлива сверблячка, та я ніяк не можу туди дістати. Попустиш на хвилинку пасочок? Лише один?

— Ні, скажи, де тобі свербить, і я там почухаю.

— От хитрун, який хитрун!

— Покажи мені Реґану, і тоді я, може, розв’яжу один ремінь, — запропонував Каррас. — За умови, що вона…

Раптом священик здригнувся від несподіванки, збагнувши, що бачить перед собою очі, сповнені жаху, і рот, широко розтулений у безгучному благанні про допомогу. Але подоба Реґани швидко зникла. Риси обличчя блискавично змінилися.

— Бога ради, ви б не зняли, якщо ваша ласка, ці пиздуваті ремені? — запитав улесливий голос з уривчастим британським акцентом. Зненацька знову виникла подоба демона. — Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче! — прохрипіла вона, а тоді з диким і пронизливим реготом відкинула голову.

Каррас сидів геть приголомшений, відчуваючи, як невидні крижані руки все міцніше стискають його потилицю, відчутні на дотик, і це вже йому не уявлялося.

Істота в тілі Реґани урвала свій сміх і вп’ялася в нього глузливими очима.

— Відчув холодні пальці? До речі, Каррасе, твоя мати тут, із нами. Не хочеш щось переказати їй? Я подбаю, щоб вона отримала твою вістку. — Насмішкуватий регіт. Раптом Каррас підхопився з крісла, щоб ухилитися від потужного струменя блювотиння. Трохи потрапило йому на рукав светра та руку.

Священик, обличчя якого поблідло, втупився в ліжко, на якому зловтішно реготала Реґана, дивлячись, як із його руки крапає на килим блювота.

— Якщо це правда, — мовив він глухо, — тоді ти повинен знати ім’я моєї матері.

— Я знаю.

— Ну то назви його.

Істота в подобі Реґани засичала до нього, виблискуючи безтямними очима й вихляючи головою, наче кобра.

— Назви його! — повторив Каррас.

Закотивши очі, Реґана заревла, як бугай, лютим ревом, що струснув віконниці й шибки у великому еркерному вікні. Якийсь час Каррас спостерігав за цим божевіллям, а тоді подивився на свою руку й вийшов із кімнати.

Кріс одразу відштовхнулася від стіни й стурбовано глянула на светр єзуїта.

— Що сталося? Вона блювала?

— Маєте рушника? — запитав її Каррас.

— Там є ванна! — поспіхом сказала Кріс, показуючи на двері в коридорі. — Карле, піди й припильнуй її! — кинула вона через плече, прямуючи вслід за священиком до ванної. — Мені так прикро! — вигукнула вона.

Єзуїт рушив до вмивальника.

— Ви їй даєте заспокійливе?

Кріс відкрутила кран і відповіла:

— Так, лібріум. Ось, скиньте светр і помийтеся.

— Яку дозу? — запитав Каррас, стягуючи чистою рукою светра.

— Я вам допоможу. — Кріс потягла за светра знизу догори. — Ну, сьогодні вона отримала чотириста міліграмів, отче.

— Чотириста?

Кріс підтягнула светра йому до грудей.

— Ага, бо тільки так ми змогли обв’язати її ременями. Ми мусили всі разом…

— Ви дали вашій дочці відразу чотириста міліграмів?

— Ви не повірите, яка вона сильна. Підніміть угору руки, отче.

— Гаразд.

Він підняв руки, і Кріс стягла з нього светра, відсунула завісу для душа й кинула светр у ванну.

— Я скажу Віллі, щоб почистила його вам, отче. — Вона пригнічено сіла на краєчок ванни й зняла з вішака рожевий рушник, мимоволі прикривши долонею вишитий темно-синіми нитками напис «Реґана». — Мені так прикро, — бідкалася вона.

— Не переймайтеся. Нічого страшного. — Каррас розстібнув правий рукав накрохмаленої білої сорочки й закотив його, виставивши напоказ мускулисту руку, усіяну тонкими темнавими волосинками, а тоді спитав: — Чи вона отримує бодай якусь поживу? — Він підставив руку під гарячий струмінь води, змиваючи блювотиння.

— Ні, отче. Тільки сустаген, коли засинає. Але вона видерла зонд.

— Видерла? Коли?

— Сьогодні.

Стурбований Каррас помив руки милом, прополоскав їх, замислився на мить, після чого похмуро сказав:

— Вашій дочці справді потрібно перебувати в лікарні.

Кріс опустила голову.

— Я цього не можу зробити, отче, — сказала вона тихо й невиразно.

— Чому не можете?

— Просто не можу, — повторила Кріс хриплим напівмертвим шепотом. — Вона… вона зробила щось таке, отче, що я не можу ризикувати, щоб хтось про це довідався. Лікар… чи медсестра… чи будь-хто інший.

Каррас спохмурнів, закручуючи крани. «От якби якась особа була, скажімо, злочинець». Він занепокоєно дивився на вмивальник, тримаючись за його краї.

— Хто їй давав сустаген? Лібріум? Інші ліки?

— Ми самі. Її лікар показав нам, як це робити.

— Вам потрібні рецепти.

— Ну, але ж ви теж могли б їх виписати, правда, отче?

Каррас, у голові якого крутилися різні думки, повернувся до неї з піднятими руками, зіткнувшись з її примарним і знеможеним поглядом. Він кивнув на рушник у її руках і вимовив:

— Прошу.

Кріс тупо на нього подивилася й перепитала:

— Що?

— Прошу подати рушника, — лагідно сказав Каррас.

— Ой, вибачте мені! — Кріс поспіхом дала йому рушника і, поки єзуїт витирав руки, запитала в нього з проблиском надії в голосі: — Ну то як тепер, отче? Гадаєте, вона одержима?

— Слухайте, а що ви знаєте про одержимість?

— Лише те, що читала, а дещо мені розповіли лікарі.

— Які лікарі?

— З клініки Беррінджера.

— Зрозуміло, — сказав Каррас, легенько схиливши голову. Він склав рушника й акуратно повісив його на вішак, а тоді запитав: — Міс Макніл, а ви католичка?

— Ні.

— А ваша дочка?

— Теж ні.

— Якої ж ви конфесії?

— Жодної.

Каррас замислено подивився на неї.

— Чому ж тоді ви звернулися до мене? — спитав він.

— Тому, що я була в розпачі! — вигукнула Кріс тремтячим голосом.

— Мені здається, ви казали, що це вам порадили зробити психіатри.

— Ой, та я вже не знаю, що я вам казала! Я