Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Чому?

— Містер Деннінґз був… не хочеться говорити погано про покійника… але ж ви самі згадували, що, напиваючись, він ставав дещо… ну, скажімо так, дратівливий, здатний спровокувати сварку й розгнівати або навіть розлютити, наприклад, кур’єра, який доставив пакунок. То чи сподівалися ви якоїсь достави? Можливо, з хімчистки? Або якихось продуктів? Алкоголю? Пошти?

— Я навіть не знаю. Цим усім займається Карл.

— Ну так, звісно.

— Хочете його запитати? Прошу вас.

Детектив важко зітхнув. Відхилившись від столу, він засунув руки в кишені пальта й похмуро зиркнув на книжку з чаклунства.

— Не варто, не варто, це й так малоймовірно. У вас хвора дочка і… ну, годі вже. — Він махнув рукою, немовби завершуючи розмову. — Це все. На сьогодні досить. — Він підвівся. — Дякую, що приділили мені час, — сказав він Кріс, а тоді додав, повернувшись до Шерон: — Було дуже приємно зустрітися з вами, міс Спенсер.

— Мені теж, — неуважно відповіла Спенсер. Вона дивилася кудись у простір.

— Незрозуміло, — похитав головою Кіндермен. — Як дивно, як це все дивно. — Він немовби щось обмірковував. Тоді подивився на Кріс, яка підводилася з крісла. — Ну, прошу мені вибачити. Я намарне згаяв ваш час, — почав виправдовуватися він.

— Я проведу вас до дверей, — сказала йому Кріс.

Її голос був притишений, а обличчя — смутне.

— Ой, прошу вас, не треба турбуватися!

— Які там турботи.

— Ну, якщо ви наполягаєте.

— До речі, — сказав детектив, коли вони вже виходили з кухні, — я знаю, що це один шанс із мільйона, але ваша донька… ви не могли б запитати в неї, чи не бачила вона випадково того вечора у своїй кімнаті містера Деннінґза?

— Послухайте, якщо на те пішло, у нього взагалі не було причин туди підніматися.

— Так, я це знаю й розумію, що так воно, мабуть, і було, але якби певні британські лікарі не поцікавилися колись: «Що то за пліснява?» — ми б так і не мали досі пеніциліну. Я маю рацію? Прошу вас, запитайте. Ви це зробите?

— Гаразд, коли вона достатньо одужає, я запитаю.

— Це не зашкодить.

Вони підійшли до вхідних дверей.

— А тим часом… — почав говорити детектив. Але тоді завагався і, приклавши два пальці до губ, сказав серйозним голосом: — Чуєте, я б не хотів цього просити. Вибачте мені, будь ласка.

Очікуючи нового шоку, Кріс напружилася й запитала:

— Що?

— Для моєї дочки… ви б не могли дати автографа? — Щоки детектива почервоніли. Після миттєвого здивування Кріс мало не розсміялася з полегшенням. Їй стало смішно за свої страхи, за розпач, за слабкість людської натури.

— Ой, та звісно! Маєте ручку?

— Уже даю! — миттєво відповів Кіндермен, витягаючи з кишені пальта ручку. Тоді він іще понишпорив у кишені куртки й витяг звідти візитівку. Передав це все Кріс. — Вона буде в захваті.

— Як її звати? — запитала Кріс, притиснувши візитівку до дверей і наготувавшись писати. У відповідь почула лише сопіння за спиною. Вона озирнулася й побачила в очах Кіндермена та на його розпашілому обличчі сліди вагань і напруженої внутрішньої боротьби.

— Я збрехав, — сказав він урешті-решт, а в його погляді світилися одночасно розпач і виклик. — Це для мене автограф. Напишіть «Вільямові… Вільямові Ф. Кіндермену»… там на звороті видно, як правильно пишеться.

Кріс подивилася на нього з несподіваною приязню, перевірила написання прізвища й вивела на картці: «Вільям Ф. Кіндермен, я вас люблю! Кріс Макніл», а тоді віддала йому візитівку, яку він запхав у кишеню, не читаючи, що там написано.

— Ви дуже приємна жінка, — сказав він Кріс із дурнуватою усмішкою.

— Дякую. А ви дуже приємний чоловік.

Він іще більше зашарівся.

— Ні, неправда. Я набридливий. — Він відчинив двері. — Не звертайте уваги на все, що я вам нині казав. Забудьте це. Думайте лише про доньку. Про вашу доньку!

Кріс кивнула, а коли Кіндермен ступив на широкий і низенький ґанок, оточений чорною залізною огорожею, її знову почав охоплювати смуток. Кіндермен озирнувся, зауваживши при денному світлі темні мішки під очима кінозірки.

— То ви запитаєте її? — нагадав він, і вона відповіла:

— Так, обіцяю.

— Ну, то до побачення. І бережіть себе.

— Ви теж.

Кріс зачинила двері, притулилася до них спиною й заплющила очі, але майже відразу їх розплющила, почувши дзвінок у двері. Відчинила їх, побачивши там Кіндермена. Він скривив вибачливу міну.

— Я вам так надокучаю. Мені страшенно прикро. Але я забув свою ручку.

Кріс опустила голову й побачила, що ручка ще й досі була в її руці. Вона ледь помітно всміхнулася й віддала її детективові.

— І ще одне, — додав він. — Я знаю, що це безглуздо, але я знаю також, що не зможу сьогодні заснути, думаючи, що десь тут може блукати якийсь психопат або наркоман, а я не перевірив кожної найменшої деталі. Чи не міг би я… ні, ні, це просто безглуздя, це… так, так, пробачте мені, але я справді думаю, що мушу. Чи не міг би я перекинутися словом із містером Енґстромом, як ви гадаєте? Стосовно достави, спитати про доставу.

Кріс прочинила ширше двері.

— Звісно, заходьте. Можете поговорити з ним у кабінеті.

— Ні, ви зайняті. Ви дуже люб’язні, але я й так вас замучив. Я можу поговорити з ним тут. Це нормально. Тут буде нормально.

Він відступив на крок і притулився до залізної огорожі ґанку.

— Якщо ви так наполягаєте, — легенько всміхнулася Кріс. — Я думаю, він нагорі з Реґаною. Зараз покличу його сюди.

— Буду вам вельми вдячний.

Кріс зачинила двері, а невдовзі їх відчинив Карл. Він вийшов на ґанок, не зачиняючи дверей і тримаючи рукою дверну клямку. Виструнчившись перед Кіндерменом, він дивився своїми холодними ясними очима прямо на нього.

— Так? — зронив Карл без жодної емоції.

— Ви маєте право нічого не відповідати, — сказав Кіндермен замість привітання, свердлячи його сталевим поглядом. — Якщо ви відмовитеся від права нічого не відповідати, — швидко й загрозливо провадив детектив, — усе, що ви скажете, може бути використане проти вас у суді. Ви маєте право зв’язатися з вашим адвокатом і вимагати, щоб він був присутній під час допиту. Якщо ви не маєте можливості залучити свого адвоката, він буде призначений вам безплатно до початку допиту. Вам зрозумілі всі ваші права, що їх я щойно розтлумачив?

На гілках бузини біля будинку щебетали пташки, а з М-стрит долинав приглушений гул машин, подібний до дзижчання бджіл на лугу.

Карл і оком не змигнув, коли відповів:

— Так.

— Ви хочете відмовитися від права зберігати мовчанку?

— Так.

— Ви хочете відмовитися від