Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Ну й що з цього? — буркнула Кріс.

Невиразне роздратування, що його вона відчувала досі, ставало дедалі сильнішим.

— Ну, виникає запитання, місіс Макніл. Приходити сюди приблизно десь за чверть сьома, а вже через двадцять хвилин іти геть…

Кріс знизала плечима.

— Ой, ну але ж це був Берк, — сказала вона. — Якраз у його стилі.

— А чи також у його стилі, — поцікавився Кіндермен, — було вчащати в бари на М-стрит?

— Ні. Зовсім ні. Принаймні я такого не чула.

— Ні, я теж так подумав. Я це перевірив. А отже, у нього не було жодної підстави для того, щоб опинятися на тих сходах угорі біля вашого будинку, після того як він того вечора звідси пішов. І ще хіба в нього не було звички їздити на таксі? Чи він би не замовив звідси тачку, перед тим як виходити?

— Так, замовив би. Принаймні він завжди так робив.

— Тоді виникає запитання… Хіба ні?.. Чому і як він там опинився того вечора? І чому в жодному таксопарку того вечора не зареєстровано викликів із вашого дому, за винятком одного, коли таксі забирало звідси міс Спенсер рівно о шостій сорок сім?

Кріс ледь чутно вимовила:

— Я не знаю.

— Я в цьому й не сумнівався, — сказав їй детектив. — А справа тим часом стає дедалі серйознішою.

Кріс відчула, що їй важко дихати.

— У якому сенсі?

— Висновок патологоанатома, — вів далі Кіндермен, — аж ніяк не означає, що Деннінґз не міг померти внаслідок нещасливого випадку. Одначе…

— Ви хочете сказати, що його вбили?

— Ну, виглядає, що положення… — Кіндермен завагався. — Ви мені вибачте, — застеріг він, — але це буде не надто приємно.

— Кажіть.

— Положення, у якому була голова Деннінґза, і характерні розриви м’язів шиї…

— О Боже! — скривилася Кріс, заплющивши очі.

— Так, я попереджав, що це неприємні речі. Мені дуже шкода. Справді. Але зрозумійте, що такі наслідки… я гадаю, що не вдаватимуся, мабуть, у деталі… Цього б ніколи не могло статися, якби містер Деннінґз не впав із якоїсь відстані перед тим, як торкнутися сходів, скажімо, з двадцяти-тридцяти футів, і аж тоді покотився сходами вниз. Тому, якщо чесно, існує велика ймовірність того, що… — Тут Кіндермен повернувся до Шерон. Вона приголомшено слухала, широко розплющивши очі й склавши руки на грудях. — Ну, але дозвольте спочатку дещо у вас запитати, міс Спенсер. Коли ви пішли, він, містер Деннінґз, був де? З дитиною?

— Ні, він збирався щось випити тут, у кабінеті.

— А ваша дочка могла б пригадати, — звернувся він до Кріс, — чи заходив того вечора містер Деннінґз до її кімнати?

— Чому ви це питаєте?

— Чи ваша дочка могла б це пригадати?

— Яким чином? Я ж вам казала, що вона була під потужною дією заспокійливого і…

— Так, так, ви це мені казали, правильно, я пам’ятаю, але, можливо, вона прокидалася?

— Ні, не прокидалася, — заперечила Кріс.

— А коли ми розмовляли минулого разу, вона також була під дією цього препарату?

— Так, також.

— Бо мені здалося, що я побачив її того дня біля вікна.

— Ні, ви помилилися.

— Можливо. Мабуть. Я не певний.

— Слухайте, але чому ви це все запитуєте?

— Просто існує велика ймовірність, як я вже казав, що покійник був такий п’яний, що міг спіткнутися й випасти з вікна спальні вашої дочки. Хіба ні?

— Ніколи в житті. По-перше, це вікно постійно зачинене, а по-друге, Берк був завжди п’яний, але по ньому цього й видно не було. Берк навіть фільмуванням керував напідпитку. Як він міг спіткнутися й випасти з вікна?

— Можливо, ви сподівалися того вечора якихось гостей?

— Якихось гостей? Ні, зовсім ні.

— А чи є у вас друзі, які могли б прийти без попередження?

— Ніхто, крім Берка.

Детектив опустив голову й похитав нею.

— Так дивно, — утомлено зітхнув він. — Незрозуміло. — Тоді подивився на Кріс. — Покійний приходить у гості, перебуває тут тільки двадцять хвилин, так вас і не дочекавшись, а тоді залишає в будинку саму дуже хвору дівчинку? І як ви кажете, малоймовірно, щоб він випав із вікна. При цьому є лише один шанс із сотні або й тисячі так ушкодити шию під час падіння. — Він кивнув на книжку з чаклунства. — Ви читали в цій книжці про ритуальні вбивства?

Похоловши від дедалі сильнішої підозри, Кріс тихенько зронила:

— Ні.

— Може, у цій книжці й немає, — провадив Кіндермен. — Проте… ви вже мені пробачте, але я згадав це лише для того, щоб ви трохи замислилися. У бідолахи Деннінґза в’язи були скручені достоту так, як це роблять під час ритуального вбивства так звані демони, місіс Макніл.

Кріс стала цілком блідою.

— Якийсь божевільний убив містера Деннінґза і… — Кіндермен замовк. — Що сталося? — запитав він, зауваживши її раптову блідість і напружений погляд.

— Ні, нічого не сталося. Продовжуйте.

— Вельми вдячний. Я взагалі не хотів цього казати, щоб не завдавати вам болю. До того ж суто технічно ще й далі не можна не допускати можливості нещасного випадку. Але я так не думаю. Мої відчуття? Моє припущення? По-перше, я думаю, що його вбив якийсь кремезний чоловік. А по-друге, травми його черепа та інші згадані мною речі дають привід із великою певністю припускати… припускати, а не стверджувати… що вашого режисера спочатку вбили й тільки після цього виштовхнули з вікна вашої дочки. Але ж тут нікого не було, крім вашої дочки. Тож як це могло статися? А це могло статися лише в одному випадку: якщо хтось сюди прийшов після того, як дім залишила міс Спенсер, але перед тим, як повернулися ви. Хіба не так? Тому я ще раз прошу вас сказати мені: хто міг сюди прийти?

Кріс похилила голову.

— Господи, дайте подумати!

— Ох, мені так жаль. Це неприємні речі. Можливо, я й помиляюся. Але подумайте, гаразд? Хто міг би сюди прийти, скажіть, будь ласка?

Похмура Кріс іще якийсь час міркувала, а тоді підняла голову.

— Ні, вибачте мені. Мені просто ніхто не спадає на думку.

Кіндермен перевів погляд на Шерон.

— Може, тоді ви, міс Спенсер? До вас хтось сюди приходить?

— О ні, ніхто.

— А чи той вершник знає, де ти працюєш? — запитала в неї Кріс.

Кіндермен звів брови.

— Вершник?

— Приятель Шерон, — пояснила Кріс.

Шерон похитала головою.

— Він ніколи сюди не приходив, — сказала вона. — Крім того, він був у Бостоні на якійсь конференції того вечора.

— Він комівояжер? — запитав Кіндермен.

— Юрист.

— Ага. — Детектив знову глянув на Кріс. — Ваша прислуга? У них бувають гості? — поцікавився він.

— Ні, ніколи. Узагалі.

— Ви