Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Ударом ноги вибити з-поміж пальців шипаки кастета, підстрибнути та ще раз ударити ногою другого Хазяїна так, аби той підлетів, перекинувся в повітрі через голову і впав долілиць та більше вже не підвівся.

— Вітаю, — посміхнулася до нього дівчина.

Молоденька, скуйовджена, мерзлякувато зіщулена у своєму дешевому пальті.

— Здорова будь.

Він нагнувся й чмокнув її в щічку.

Вони приїхали до нього. До його квартири з торочкою амулетів над вхідними дверима, з прикутим у кутку вітальні виснаженим демоном, якого вона не помітила і якого Алекс називав «агей», з наповненою запахами застояного диму кухнею, з неприбраним ліжком, з перекинутими на стіні малюнками.

Він допоміг їй скинути пальто, а, знявши взуття, вона дістала з-під вішалки капці.

У кімнаті було темно через запнуті штори, тож вона взяла на поличці серванта сірники й запалила кілька свічок на маленькому вівтарі. Алекс ніколи не розповідав їй, що означає цей вівтар, але завжди, коли вона приходила до нього, дозволяв запалювати там свічки.

— Тобі щось приготувати? — спитала його повія.

— Що?! — перепитав він.

— Їсти хочеш?!

— Ні, — мовив Алекс і ввійшов у кімнату. — Я не хочу навіть пити.

Вона допомогла йому роздягтися й хутко роздяглася сама.

А потім вона лежала в нього на плечі, а він курив і розважав її всілякими витівками: торкаючи рукою дим, він створював із нього якихось чудовиськ, риб, усміхнені лиця.

Самотня Інга, самотній майор, самотній Отець Є…

І я — геть-геть самотня цього вечора.

Вовк, він прийшов до мене:

— Ти бачила?

— Бачила.

— Ти знаєш, що робити?

— Ні.

Скалки лобового скла, які цілий світ перетворюють на малюнки вогненних бризок.

Розсипані вогненним бісером ліхтарі. Червоні вогники передніх машин — бісер теж стає червоним. Бісер вікон, жовтий бісер світлофорів та кілька останніх біло-голубих зернинок бісеру останнього вказівника:

За вказівником — сто різних доріг.

А він їхав дуже далеко, і термос із гарячою кавою ще повний. Непочатий блок сигарет, поки що не пожмакана карта. І краплі на лобовому склі лише потемнішали, а вже потім зникли.

Цілу ніч.

Протягом оцього дощу.

Протягом усього життя.

— Підвезете? — спитала дівчина, коли він зупинився поряд із нею та відчинив дверцята.

— Куди? — спитав він.

— Куди хочете.

Симпатична, усмішка напоготові. Змокріла до рубця, однак ніби й не помічає цього. Не схожа на самотніх Жінок на Трасі, послана Вітчимом тварюка.

— Сідай, — мовив він.

А коли вона посміхнулася до нього, сказав:

— Ох і ллє, — і натис на газ.

Повз чорні дерева. Перехрестями чорних шляхів. Крізь чорний дощ. Напрямки до чорних пагорбів з руїнами проклятої церкви.

— Саме там, — сказав Вітчим.

— Саме тут, — мовила пошепки тварюка, вдихаючи зло спаплюженої та проклятої землі.

— Що там? — запитав Чоловік За Кермом, коли краплі на лобовому склі знову сяйнули світлом.

— Не знаю, — сказала тварюка.

— Ремонт.

Помаранчеві вогники. Помаранчевий грейдер. Людина з помаранчевим ліхтарем перетинає шлях. Алекс, котрий на півгодини обернувся на шляхового робітника.

— Вибачте, — каже він і підходить до машини. — Ви не могли б вийти?

— Я? — спитав Чоловік За Кермом.

— Ні. Ваша супутниця.

— Мисливцю, — вишкірилася тварюка. — Спробуй дістань мене!

— Дуже просто.

— Я допоможу, — сказав Отець Є.