Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Усе?

— Здається.

— Оздоблений сріблом череп? — спитала я Вітчима.

І почула:

— Крихітко!

— Крихітка?

— Крихітко!!!

— Крихітко…

І я побачила себе: я простувала через майдан сама до себе.

— Гарна ніч, — сказала смерть і стала переді мною.

Перед Котом і Залізним Чоловіком, які стали пліч-о-пліч, аби захистити мене.

— Іди геть.

— Та ні, — сказала вона й навіть не поправила свого каптура. — Просто гарна ніч.

Я побачила себе: підпухла губа, чубчик на лобі, в руці пістолет.

Мачуха сидить на великому білому камені. Кольорове світло вітражів на капличці неподалік. Чорне реміння на її тілі, білі розпущені коси та:

«КРИХІТКА»

напис на камені. І два мертвяки.

— Дурненьке дитя.

Мертвяк не спитає:

— Ти знала її?

Він мовчки стоятиме.

— Мій чоловік, — скаже Мачуха, пригортаючи якогось мертвяка. — Великий мисливець на янголів. І я кохатиму свого чоловіка завжди.

Я побачила себе — я поволі йшла до себе. З великим пістолетом, у важких черевиках — вони цокали підківками по бруківці.

— Вітаю, — сказала я.

— Вітаю, озвалось моє відлуння.

— Я — Крихітка.

— Я — Крихітка, — сказала я.

— Не змушуй… — Вітчимовими словами.

— Не змушуй… — я теж знала ці слова.

— Ти хочеш…

— Ти хочеш…

— Ну, годі…

— Ну, годі…

Я замовкла, і тварюка, що стала мною, теж криво посміхнулася. Злизала з губи кров і спитала вслід за мною:

— Що це означає?

— Що це…

— Гоп!

Але й вона, так само швидко, як я, навела пістолет:

— Гоп! — навіть на якусь соту крихту секунди швидше.

Однією з них була я… Але ж і друга теж була мною!

— Я могла б покохати Вовка.

— І я могла б.

— Я терпіти не можу Вітчима.

— І я ненавиджу його.

— Моя мачуха не любить мене.

— Вітчимова жінка ненавидить мене.

Ми були з нею такі схожі.

І я не знала, котра з нас тварюка.

— Я візьму участь в Останній Війні.

— Якщо доживеш, — сказала вона й додала: — Я теж…

— Якщо вцілієш.

— Та певно ж, — сказала вона.

Вистрелити й присісти, знаючи, що вона теж вистрелить і присяде.

Її тінь розмахувала моїми руками, мої губи вимовляли її слова. Я та я.

Варто мені вбити себе, як я одразу ж загину від тієї ж кулі.

— Мій чоловік — Великий мисливець на янголів… Варто їй убити мене, як та сама куля прохромить її.

Нарешті мій Вітчим придумав…

— Остання тварюка.

Я не могла її знищити.