Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
— Я була там, де мені ліпше, — відказала тварюка.
Вона відвернулась від нього й заплющила очі.
Ось зараз. Зараз він накинеться на неї. Зараз почне вбивати. А тоді — карні поліціянти, її мертве тіло, і він повіситься у своїй камері. Отоді вона прийде по нього.
— Усе так просто.
Тварюка зажмурила очі. Тварюка ждала.
А він навіть не дав їй ляпаса.
— Боягуз, — мовила тварюка. — Боягуз і нікчема, — повільно повертаючись до нього. — Ти не чоловік…
— Я? — спитав святий Отець Є. — А хто ж я?
— Ти?!
І удар кулаком із затиснутою в ній краплею Свяченої Води.
А інколи запізнитися, побачити кров на підлозі, сліди кігтів та мертве тіло. І не зловивши тварюки, що вбивала, спускатися сходами вниз, не кажучи одне одному жодного слова.
Кожної-кожної ночі. Одна за одною. Усіх Вітчимових почвар.
Розділ 17Аж допоки якогось разу вийти на майдан із трьома Дівами, що танцюють на високих колонах, і сказати:
— Щось скоїлося…
І зрозуміти лише тоді, коли зупинився дощ.
— Ущух дощ.
— Таки-так.
— Невже ми…
Та помітити чотирьох тварюк, найлютіших та найбільших з-поміж усіх, створених моїм названим батьком. Вони виходили на площу.
— Схоже, що ні.
І ще одну, з великими кільцями в гострих вухах, у подертій яскравій суконці та з мокрим від крові писком, — що виходить із сусіднього будинку.
— Поблагослови нас, татку.
— Поблагословіть нас, святий Отче.
— Тільки Любов, яка живе у вас, — сказав Отець Є. — Тільки нехай не поселиться у вас Зло.
— Гррррррааааа!!!
— Нумо!
— У-у-а-а-а-а-а-р-р-р-р!!!
— Давай-давай!
— Ххххррррааааа!
— Іззаду!
— А-а-а-а-а!
— Дякую!
— Пусте!
— Ба-бах!
— Грррррррррррр!!!
— Гоп!
— А-а-а-а-а-а-а!!!
Палаючі автомобілі? Здійнятий у повітря асфальт? Світ, що рветься до пащі Гієни Вогненної? Та ні. Темна площа. Жодного освітленого вікна. Діви, що танцюють на своїх гранітних стовпах. І тисячі тіней від ліхтарів обабіч площі.
— Пекло?!
— Пхе!!!
— Вітаю, красунчику, — тварюка з вузьким обличчям.
Тварюка вищирилась під час стрибка. Летить, похлинаючись люттю.
— Пам’ятаєш мене?
— Адже я тебе вбила.
— Ти?
— Убила, — відказує Інга.
Ледве встигає ухилитися.
— Ти — мене? — регоче тварюка.
— Гаразд, — удар каблучком об каміння.
Крак!
Другий удар:
Крак!
І переступивши через свої поламані каблучки:
— Якщо тобі подобається помирати.
— Хлопчику, ти пам’ятаєш дівчинку? — спроквола йдучи довкруг нього тварюка.
— Пам’ятаю, — сказав Отець Є.
— Хороша була дівчинка?
— Так, — він стояв незворушно.
Він пильнував її. Він чекав.
Тож коли тварюка стрибнула, він ударив її. Та так, що навсібіч полетіли кільця з її гострих вух.
— Пам’ятаю, — сказав він і стиснув їй горлянку.
— Хххххххххх-аххх!
— Надто добре пам’ятаю, щоб забути бодай колись.
Здійняти лапу та вдарити його.
