Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

І я вбила її. А потім пальнула по другій.

— Мимо, — сказала тварюка. Вона відкинула грудку душі й стрибнула. Збила з ніг майора, перестрибнула Отця Є, котрий підняв проти неї хрест.

— ГРРР-ГРРРРРА-ААААА!!!

Вона втелющила в мене всі чотири лапи.

— Бах!

Падаючи за мить до цього, перекидаючи через себе ударом ствола, вигнутись та стріляти вслід:

— Бах!

— Бах!

— Бах!

— Бах!

Я стрельнув чотири рази постіль, і мої кулі здійняли її під стелю, але вона відштовхнулася від неї, стрибнула на землю й помчала геть темним підвальним коридором.

Я перекинулась і натисла на курок…

Але вона була вже біля сходів, що вели нагору з підвалу. Кілька стрибків — і…

Тварюка була вже біля сходів, коли раптом наче на щось наразилася.

Кривулястий сліпучий спалах — і вмить згаслі захисні лінії. Потворне тіло тварюки розкидало в коридорі, і я побачила жінку в розстебнутому плащі. Вона неквапливо надягла рукавичку на пальці витонченої руки.

— Ось так.

— Здоров, — сказала я їй, такій вродливій та певній себе.

— Ви знайомі? — спитав Алекс. Він стояв позаду. — Це Інга.

— А це Крихітка? Чудово, — промовила вона.

Майор вийшов з електрички й ступив на платформу сам-один. Стежкою мимо церкви, повз розвалений молитовний будиночок із змайстрованим з нефарбованих планок хрестом на даху, під важким гіллям велетенських чорних дерев.

Безлюдною вулицею зі старими будинками обабіч — мимо нежилих дач померлих композиторів та художників, які більше не малюють, до своїх рідних сосон.

Невелика ялинка біля веранди, з новорічними блискітками та кольоровими кульками. Та здоровенний пес із роздертим вухом, що тицьнувся майорові в ноги та почав стрибати довкруг нього по всіяному слідами снігу.

Майор відчинив двері веранди й сказав до пса, котрий стояв на горішній сходинці ґанку:

— Ходімо, — і завів його в дім.

Довгим коридором поміж нахололих кімнат до малесенької кухоньки з колонкою для гарячої води та старенькою плитою з єдиною справною конфоркою.

Він запалив газ. Нагодував пса та пішов у кімнату до кахлевої груби, що грілась у кутку, і вмостився неподалік від неї на взятій з крісла подушці. Пес обережно зазирнув до кімнати, підійшов до нього й ліг йому в ногах.

— Що ж, — сказав майор і відкоркував пляшку вина. — Будьмо.

А серед вечірньої темряви:

— Плач, дитинко, плач за мною, голоси зі свого приймача на весь цей чорний ліс. Ось я сиджу на цій, прив’язаній до сосон, гойдалці. Довкола мене — самі лише сосни. За мною — нежиле чорне громадище. В моїх руках — парасоля, і краплі дощу дрібочуть по ній. А ген там, під кущами, заховався від негоди пес. Плач, дитинко, плач. І скажи мені, чого він жде? Чого він хоче діждатися? Моєї смерті? Що я нарешті кину курити та піду в дім готувати вечерю, а він тим часом стоятиме на порозі веранди, принюхуватиметься та чекатиме, коли я дам йому бодай чогось поживного?

— Дитинко, ти оплакуєш мене? Дитинко, зараз ніч. Довкіл — старі дачі. Померлі професори та художники, що давно вже не займаються малярством. Чорне громадище нежилого будинку позаду мене. Стара, погнута парасоля наді мною. Дощ. Дитинко, хто знайде мене тут? З якої причини ти голосиш?

Чорні птахи над дорогою, що, неначе пасок, оперізує місто. Мимо будинків, мимо степу в сірому світанні. Алекс. Мимо перших чоловіків, що йдуть на роботу, мимо останніх жінок, які роботи не знайшли.

Безлюдною дорогою. Заглушаючи себе музикою.

— Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! П-п-п-п! Р-р-р! Йєт!

Ранок розтинає вищання гальм:

— Жшшшшшііііііііу!!!

Той, хто щосили натис на гальма, хоч автомобіль усе-таки стрибнув на тротуар, — це усміхнений Алекс.

— Гей, ти, — гукнув він. — Чого тобі від неї треба?

І хазяїн жінок, які працюють у торгівлі, а це саме він ударив щойно молоденьку Продавщицю Любові, озирнувся, а той, що тримав її за плечі, вишкірив зуби:

— Їдь собі, — сказав перший.

— Давай, давай, — сказав другий.

— Невже? — не зупиняючись, уточнив Алекс.

Він розмахнувся й щосили затоптав ляща тому, котрий повернувся до