Козацький оберіг - Дмитро Білий

Данько трохи заспокоївся, але перед сном ретельно зачинив двері на засув. Він довго не міг заснути і все будував і будував нові плани проникнення до таємничого маєтку. Сяйво повного місяця лилося крізь віконечко, освітлюючи сплячих Жилу й кобзаря.

Нарешті, очі Данька почали злипатися, думки зароїлися, мішаючись у голові, але раптом, немов у моторошному сновидінні, він побачив, як у світлі місяця зблиснуло лезо довгого ножа, просунувшись у щілину між дверима. Данькові мов щось затисло горло, і він немов заворожений втупився в лезо, яке повільно, холодно блимаючи при світлі місяця, почало відсувати засув. Данько вскочив, і в ту ж мить двері тихо розчинилися, а на порозі виникла постать людини в чорному одязі з ножем у руці.

Данько спробував закричати, але жодного звуку не вилетіло з його пересохлої горлянки. Здоровань, побачивши, що хлопець не спить, відразу кинувся на нього. Данько відстрибнув назад, заплутався в ряднині й упав спиною на оберемок сіна. У ту ж мить кобзар, який, здавалося, спав непорушним сном, блискавично сунув свій ціпок між ніг нападника. Той гепнувся на глиняну долівку, випустивши ніж. Ще двоє харцизяк, у руках яких зблискували довгі леза, увірвалися до комори. Кобзар тим часом добряче оперіщив дерев’яною зброєю збитого з ніг по голові й миттю опинився перед Даньком, грізно виставивши перед собою ціпок.

Козак Жила підхопився з місця, звично вигукнув: «Бий, рубай!» — і схопив у оберемок відразу двох нападників. Вони впали на долівку й заборсалися, здіймаючи навколо себе густі клуби пилу. Декілька хвилин Данько нічого не бачив, чхаючи від остяків соломи, що лізли в очі та ніс. З долівки доносилося тяжке дихання, глухі вигуки та звуки відчайдушної боротьби. Раптом почулося собаче скавчання, і все стихло.

Коли пил трохи осів, Данько побачив, що козак Жила стоїть сам посеред комори, здивовано озираючись навкруги. Нападники щезли, мовби розчинилися в повітрі.

— Живий? — запитав козака кобзар.

— Та живий, — відповів козак і, розгублено озирнувшись навколо, додав, — а гроші де?

Глава 7. Страшна садиба

Вони ретельно обшукали комору. Капшука із грішми ніде не було.

— От же ж гаспидські душі! — вигукнув Жила і, не встигли кобзар з Даньком і слова вимовити, як він прожогом вискочив з комори. Через мить вони почули іржання коня і стукіт копит, що віддалявся.

— Оце так оказія, — сказав Будник, — без грошей корабель нас не візьме. Та ще на частину цих талярів Рустам обіцяв стражника підкупити, щоб той розповів, що там у маєтку діється. Ну що ж, будемо повернення Жили чекати.

Зрозуміло, що Данько не міг стулити очі аж до ранку і, тільки коли вже надворі стало зовсім світло, забувся неспокійним сном.

Розбудило його пронизливе ревіння верблюдів і крики людей. Він миттю прокинувся — Будника в коморі не було. Данько вискочив надвір. Біля стіни стояв великий караван. Люди виносили з підвалів караван-сараю величезні тюки і складали надворі, інші в’ючили цю поклажу на спини віслюків і верблюдів. Тут Данько побачив кобзаря. Той стояв у тіні, прислуховуючись до веремії, яку здіймав караван. Хлопець привітався з Будником і запитав, що це за купці.

— Ось, везуть якісь товари до Чалми-бека, та ще прикупили трохи в купця Рустама. Зараз відправляються.

Данько пройшовся, з цікавістю споглядаючи різнобарвну метушню купців, і раптом аж підстрибнув від думки, що прийшла йому до голови.

Не сказавши кобзарю ні слова, він, плутаючись між ногами караванних служок, проскочив до великої гори тюків, складених надворі. Обережно озирнувшись навкруги, Данько затиснувся між стіною та тюками. Ще раз переконавшись, що його ніхто не бачить, хлопець швиденько забрався у величезний в’юк з якимось одягом і затаївся між бавовняними халатами та смушковими папахами. Відразу стало задушно й темно. Данько намагався дуже повільно дихати, зберігаючи невелику кількість повітря. Найскладніше було не чхнути від пилу, який забивався від тканини в ніс.

Нарешті Данько відчув, що дужі руки підняли тюк і понесли. Хлопець лежав, згорнувшись клубком. Над головою він чув голоси, хтось перекинув в’юк на спину верблюда, і Данько зрозумів, що караван зрушив з місця. Ритмічно погойдуючись, верблюд віз в’юк, і Данько зі страхом і надією сподівався, що йому таки вдасться потрапити до маєтку Чалми-бека. «Нічого, трохи розвідаю, що тут знаходиться, і відразу повернусь до пана Будника,» — думав хлопець, намагаючись приглушити свою провину перед сліпим кобзарем. Усе ж докори сумління знову і знову поверталися до нього. «Як він там, сліпий і безпорадний, без мене залишився?» — гостра думка все більше й більше бентежила його.

Від рівномірного погойдування Данько сам не помітив, як задрімав. Скільки часу його везли, він так і не зрозумів. Прокинувся він від того, що в’юк кинули на землю. Хлопець ледь стримався, щоб не крикнути з несподіванки. Над своєю головою він чув якісь голоси, в’юк знов підняли й кудись понесли. Данько почув кроки — хтось зносив в’юк із ним кудись униз, спускаючись кам’яними сходами.

Данько відчув, як його скинули на підлогу, а зверху ще поклали декілька тюків. На щастя, усі вони теж були із якоюсь тканиною й не дуже тиснули згори. Але повітря вже не вистачало. Задуха тиснула на хлопця, від спеки він був геть мокрий. Але Данько терпляче вичекав, коли голоси караванних служок остаточно замовкнуть, і почав повільно ворушитись, намагаючись поволі видряпатися з в’юка. Вовна із шапок вперто лізла йому до рота, забиваючи дихання. До того ж Данько заплутався в якомусь халаті, що обкрутився навколо нього, мов рибальська сітка. У голові в нього все паморочилося, і він з жахом зрозумів, що якщо втратить свідомість, то задихнеться й залишиться у в’юку назавжди.

Нарешті він видряпався зі свого сховища і, жадібно ловлячи, мов риба, витягнута на берег, ротом повітря, знесилений сів біля тюка.

Навколо було темно, сире повітря свідчило, що тюки склали десь у підвальному приміщенні. Данько довго сидів на холодній підлозі, звикаючи до темряви й намагаючись визначити, скільки часу караван міг добиратися до маєтку Чалми-бека (якщо він дійсно прямував до його маєтку). Отже, за розрахунками Данька, зараз мав бути день і варто було вичекати ще кілька годин, щоб вилізти з підвалу, коли стемніє.

Данько сів на тюк, підпер руками голову й замислився. Щоб відчувати, як тягнеться час, Данько про себе став наспівувати пісні, які чув від козаків і кобзаря.

Час тягнувся повільно. Нарешті хлопець вирішив, що надворі ніч, підвівся й тихими кроками пішов уздовж підвалу, обережно обмацуючи руками стіни. Вони