Козацький оберіг - Дмитро Білий

чоловіків, запорошених пилом, що хмарою висів над каменоломнею, довбали молотами скелю. Інші тягнули на собі каменюки, утворюючи химерні людські вервечки. А біля підніжжя скелі чорніли отвори печер. З них чулися удари молотів і гуркіт падаючих кам’яних брил. Поміж невільниками, що надривалися на нелюдській праці, повільно походжали охоронці в чорних чалмах і немилосердно шмагали канчуками тих, хто хоч на мить затримувався, щоб відпочити. З десяток вершників з довгими списами в руках неспішно об’їжджали каменоломню, пильно озираючись навкруги.

— Оце і є каменоломні Чалми-бека… — похмуро зронив сліпий кобзар.

Данькові здалося, що він побачив справжнісіньке пекло. Тільки ось за які гріхи так тяжко страждали ці люди? «Так, звідси не втечеш. І як можна мого батька серед них відшукати?» — у розпачі подумав Данько.

Здалеку вони побачили, що від каменоломень їде на коні купець Рустам. Вони пішли йому назустріч. Той побачив їх і сумно розвів руками:

— Нічого не вийшло. Чалма-бек заборонив під загрозою негайної смерті пускати будь-кого до каменоломень. Тепер я не знаю, чим ще можу вам допомогти.

Кобзар похилив голову. Деякий час він думав, і всі навколо мовчали, не наважуючись необережним словом перервати його думку. Навіть купець Рустам із повагою дивився на кобзаря, перебираючи пальцями свою червону бороду.

Нарешті, сліпий підняв голову, ловлячи обличчям гарячі промені сонця.

— Бог дає нам порятунок тільки тоді, коли здається, що надії вже немає, — тільки й промовив він і додав: — Ну що, панове, побудемо тут ще трішки, втомився я від довгої дороги.

Вони сіли під густим деревом. Сліпий кобзар мовчав, купець теж. Данько, думки котрого розривало безліч запитань, теж щосили стримувався й не порушував мовчанку. Проминула година, потім потягнулася друга.

Раптом вони помітили, як на гору виїхав вершник — скоріше за все, один зі стражників, що об’їжджали каменоломню, і направив свого коня до обриву. Данько з жахом побачив, що за вершником на довгому цупкому аркані волочиться по землі скривавлена людина. Спина людини була пошматована кривавими смугами, а тіло, по якому червоніли криваві плями, вкрите білим пилом.

— Пане Буднику, людину на аркані тягнуть! — не витримав Данько.

— З цього обриву стражники скидають тих, хто вже не може працювати на каменоломні, — пояснив Рустам.

Сліпий кобзар підняв руку. Данько побачив, що під яскравими променями сонця на долоні зблиснула тяжка золота монета.

— Викупи його, — коротко сказав кобзар.

— Та що ви, пане Буднику, — здивовано промовив купець, — на такі гроші можна купити здорового, сильного раба. А цей або вже мертвий, або протягне не більше двох годин.

— Прошу вас, Рустаме, зробить це, — наполегливо промовив Будник.

Купець здивовано потиснув плечима, узяв монету, підвівся й пішов до вершника. Той тим часом зіскочив з коня і взявся за непритомне тіло людини, підштовхуючи до обриву.

Купець заперечливо замахав рукою, підійшов до вершника і щось почав йому казати. Нарешті той погордливо кивнув головою, узяв монету, зіштовхнув ногою велику каменюку з обриву, переступив через тіло нещасного, скочив на коня й поскакав до каменоломні.

Данько, кобзар і купецький служка підбігли до людини, яка нерухомо лежала на краю обриву. Змучене обличчя чоловіка було вкрите білим пилом, очі заплющені. На голові вився сколочений чуб, над потрісканими сухими вустами — довгі вуса. Худорляве тіло із запалими ребрами було немилосердно пошматоване нагаями.

«Козак!» — відразу зрозумів Данько. Раптом обличчя козака здалося йому знайомим, він спробував згадати, де він бачив його, але так і не зміг — занадто вже товстим шаром бруду і крові було вкрите це обличчя.

Кобзар провів своїми руками над непритомною людиною, підняв голову і сказав:

— Його треба якомога швидше відвезти до караван-сараю, він ще живий.

Будник мовчки простягнув руку. Данько, зрозумівши цей рух, дав кобзарю гарбузяну флягу з водою. Той приклав її до рота людини. Струмені води потекли по обличчі, змиваючи пил. Тіло людини здригнулося, чоловік відкрив рота, намагаючись вхопити хоч одну краплину.

— Швидше кладіть його на коня, — наказав кобзар. Козака перекинули через круп купецького коня і швидко пішли подалі від каменоломні.

Поки вони йшли, збиваючи ноги об каміння, Данько тривожно озирався на викупленого кобзарем козака, він усе боявся, що вони не встигнуть, і врятований від вірної загибелі помре дорогою. Кобзар швидко йшов, вправно перевіряючи ціпком стежку перед собою.

Нарешті дісталися до караван-сараю, і служник заніс непритомного козака до комори, де зупинилися кобзар і Данько.

Коли купець і його служка вийшли, кобзар наказав Данькові зачинити двері й сів навпроти непритомного козака. Данько, намагаючись не дихати, забився в куток і широко розкритими очима стежив за рухами сліпого кобзаря.

Той, обережно торкаючись обличчя козака, вимив його водою. І тут Данько нарешті впізнав козака.

— Пане Буднику, — вигукнув він, хапаючи кобзаря за рукав, — та цей той самий козак, за яким ординці гналися, коли ми до Перекопу підходили.

Будник мовчки кивнув і почав нашіптувати якісь дивні слова невідомою Данькові мовою, проводячи долонями над тілом хворого. Продовжувалося це дуже довго. Уже в маленькому віконці показався місяць.

Обличчя Будника стало блідим, на худій шиї випнулися жили. Здавалося, що хоча його тіло й знаходиться тут, але душа відправилася туди, де зараз знаходилася й душа вмираючого.

У коморі вже зовсім споночіло, але обличчя Будника світилося якимось дивним сяйвом. Раптом Данько помітив, як на мить спалах світла майнув обличчям козака. Той заворушився, застогнав, спробував підвести голову й розплющив очі.

Кобзар нахилився над ним і м’яко поклав руку на його чоло. Козак знову заплющив очі, його груди судомно підіймалися, немовби він поквапливо ловив повітря, насичуючи ним легені.

— Кобзу, дай мені кобзу, — вперше за весь цей довгий час звернувся до Данька кобзар. Той миттю схопив інструмент і простягнув її сліпцю. Він обережно взяв її і почав тихо грати якусь дивну мелодію. Данько відчув, що його очі злипаються. Він похилив голову й раптом провалився у глибокий сон.

Глава 5. Таємничий в’язень

Прокинувся Данько, коли у віконце били сонячні промені. Він озирнувся, згадуючи вчорашні події і страшну каменоломню. Сліпий кобзар досі нерухомо сидів над козаком. Той лежав навзнак і рівно дихав — здавалося, він міцно спить.

— Ну що, добре виспався? — втомленим голосом запитав кобзар. — Ану, мерщій збігай, попроси в Рустама або його служки чистого полотна і джерельної води.

Данько вихором побіг виконувати наказ сліпого кобзаря. Коли хлопець повернувся, вони разом промили рани непритомного козака й перев’язали розірваними старими, але чистими рушниками, цілий оберемок яких передав Данькові служка купця.

Весь день кобзар просидів над козаком,