Гра престолів - Джордж Мартін
— Собаки, — мовив він, прислухаючись. — Гавкають усі собаки. А досі не гавкали…
Кетлін почула, як йому перехопило подих. Піднявши очі, вона побачила при світлі каганця, як він зблід.
— Вогонь, — прошепотів Робб.
«Пожежа» — подумала вона, а тоді відразу: — «Бран!».
— Допоможи мені, — вигукнула вона й сіла. — Допоможи винести Брана!
Робб, здавалося, не почув.
— Вежа-книгозбірня горить, — мовив він.
Зараз Кетлін вже бачила миготіння червонястого полум’я крізь відчинене вікно. Вона осіла з полегшенням. Бранові ніщо не загрожувало. Книгозбірня знаходилася через замковий двір від них, пожежа не могла дістатися так далеко.
— Дяка богам, — прошепотіла вона.
Робб глянув на неї, як на божевільну.
— Матінко, сидіть тут. Я повернуся, щойно загасять пожежу.
І побіг. Вона чула, як він кричить до сторожі коло кімнати, як вони щосили біжать, стрибаючи через кілька сходинок.
Ззовні у дворі кричали: «Пожежа!», верещали, тупали ногами, налякано іржали коні, скажено гавкали замкові собаки. А виття припинилося, раптом зрозуміла вона, слухаючи галас. Лютововки замовкли.
Підійшовши до вікна, Кетлін проказала про себе молитву до семи божих ликів. Через двір з вікон книгозбірні вибивалися довгі язики полум’я. Вона подивилася на дим, що злітав до неба, і з сумом згадала книжкове зібрання Старків, яке накопичувалося століттями. Тоді зачинила віконниці.
Коли Кетлін відвернулася від вікна, у кімнаті стояв якийсь чоловік.
— Чого це ви тут, — кисло пробурмотів він. — Нікого не мало бути.
Малий брудний чолов’яга мав на собі гидке буре лахміття, і смерділо від нього кіньми. Кетлін знала усіх стайнярів, що працювали при конях, та цей був не з них. Худий волоцюга мав рідке світле волосся та бліді очі, глибоко запалі у кощаве обличчя. А в руці він тримав кинджал.
Кетлін подивилася на ніж, тоді на Брана.
— Ні, — вимовила вона.
Слово застрягло у неї в горлі й вийшло тихим шепотінням. Та він, мабуть, почув.
— Це з милості, — відповів убивця. — Він уже мертвий.
— Ні, — повторила Кетлін, тепер гучніше. Голос повернувся до неї. — Ні, я не дозволю.
Вона крутнулася до вікна, щоб покликати по допомогу, та волоцюга виявився дуже спритним. Підскочивши, він однією рукою затиснув їй рота й відкинув голову назад, а іншою підніс кинджала до горлянки. Сморід від нього труїв очі.
Вона потягнулася обома руками і вхопила лезо, з усією силою відтягуючи його від горла. Вона чула, як він лається їй у вухо. Її пальці стали слизькі від крові, та кинджала вона не відпускала. Рука в неї на роті стиснулася сильніше, не даючи дихати. Кетлін вивернула голову набік, вхопила зубами м’ясо, де дотягнулася, і якомога сильніше вкусила за долоню. Волоцюга застогнав з болю. Кетлін зчепила зуби, рвонула щосили, і раптом він її пустив. Смак крові наповнив їй рота. Вона вдихнула повітря і щосили заверещала, та він схопив її за волосся й відкинув від себе, вона заточилася і впала, а він став над нею, важко дихаючи і трусячись. У правиці він усе ще стискав кинджала, слизького від крові.
— Чого це ви тут, — пришелепкувато повторив він.
Кетлін побачила, як крізь прочинені двері за ним майнула тінь. Не було навіть гарчання, лише тихе туркотіння, ледь чутний загрозливий шепіт… але він, мабуть, його почув, бо обернувся якраз тоді, коли вовк стрибнув. Вони впали разом, наполовину накривши собою Кетлін, яка не встигла й підвестися з підлоги. Вовк ухопив волоцюгу попід щелепою, нападник на якусь мить заверещав, а тоді звір смикнув головою, вириваючи чолов’язі пів-горлянки.
Кров бризнула їй на обличчя, мов теплий дощ.
У темній опочивальні вовк дивився на неї блискучими золотими очима, роззявивши мокру від крові пащеку. То був, певна річ, Бранів вовк.
— Дякую, — прошепотіла Кетлін ледь чутним, слабким голосом і підняла тремтливу руку.
Вовк причалапав ближче, нюхнув їй пальці, тоді лизнув кров вологим шорстким язиком. Коли він вилизав усю кров з її руки, то мовчки обернувся, стрибнув на Бранове ліжко і вмостився біля малого. Кетлін почала навіжено реготати.
Саме такою її знайшли Робб, маестер Лювин та пан Родрік, які увірвалися до опочивальні з половиною сторожі Зимосічі. Коли регіт нарешті застряг у неї в горлі, її загорнули у теплі ковдри і відвели до власних помешкань у великому кам’янці. Стара Мамка роздягла її, допомогла залізти до гарячої балії та змила кров м’яким полотном.
Після того прийшов маестер Лювин — оглянути її рани. Пальці були порізані трохи не до кісток, а на голові кровило й боліло те місце, де нападник вирвав пасмо волосся. Маестер сказав, що біль тільки починається, і дав макового молока, щоб вона заснула.
Нарешті вона змогла заплющити очі.
Коли очі відкрилися знову, їй сказали, що вона спала чотири доби. Кетлін кивнула й сіла у ліжку. Все після падіння Брана здавалося їй нічним жахіттям, страшним сном з кров’ю та смутком, але біль у руках нагадав, що то щира правда. Тілом володіла слабкість, у голові паморочилося, та вона відчувала дивну рішучість, неначе з плечей звалився величезний тягар.
— Принесіть-но мені хліба з медом, — звеліла вона служницям, — і перекажіть маестрові Лювину, що час змінити мені пов’язки.
Служниці зиркнули на неї зачудовано і побігли виконувати накази.
Кетлін згадала, як себе поводила, і засоромилася. Вона покинула усіх: дітей, чоловіка, свій дім. Цього не мало статися надалі. Вона покаже цим північанам силу Таллі з Водоплину.
Робб прибіг раніше, ніж принесли їжу, а з ним пан Родрік Касель, чоловіків вихованець Теон Грейджой і, нарешті, Галіс Молен — кремезний стражник з широкою брунатною бородою круг обличчя. Робб повідомив, що це новий сотник замкової сторожі. Вона помітила, що син вдягнений у шкіряного каптана, кольчугу, і має меча при боці.
— Хто то був? — запитала Кетлін.
— Ніхто не знає, як його звали, — відповів Галіс Молен. — Він не служив у Зимосічі, пані, але казали, що останніми тижнями його бачили в замку чи тут, чи там.
— Тож це один з людей короля, — мовила вона, — або Ланістерів. Напевне, залишився, коли решта поїхала.
— Може, й так, — відповів Гал. — Тих чужинців до Зимосічі напхалося стільки, що зараз уже не скажеш, чий він був.
— Він ховався у стайні, — додав Грейджой, — та
