Гра престолів - Джордж Мартін
У цю мить Кетлін зрозуміла, що дізнатися правду про кинджал можна лише у одному місці.
— Хтось має поїхати до Король-Берега.
— То поїду я, — зголосився Робб.
— Ні, — заперечила мати, — твоє місце тут. На Зимосічі завжди має сидіти Старк.
Вона поглянула на пана Родріка з величезними сивими баками, на маестра Лювина у сірій рясі, на молодого Грейджоя — стрункого, чорнявого і зухвалого. Кого ж послати? Відповідь прийшла сама собою. Кетлін відкинула ковдру негнучкими, мов кам’яними, замотаними пальцями і вибралася з ліжка.
— Я маю їхати сама.
— Ласкава пані, — мовив маестер Лювин, — чи це розумно? Ланістери вже напевне вітатимуть ваше прибуття з підозрою.
— А як же Бран? — запитав Робб. Тепер бідолаха зовсім заплутався. — Ви ж не бажали його залишати.
— Я зробила для Брана все, що могла, — відповіла Кетлін, кладучи поранену руку йому на плече. — Зараз його життя у руках богів та маестра Лювина. Ти сам нагадав мені, Роббе, що я маю інших дітей і повинна про них дбати.
— Вам знадобиться добрячий супровід, моя пані, — мовив Теон.
— Я відправлю Гала з загоном наших стражників! — підхопив Робб.
— Ні, — заперечила Кетлін. — Великий загін приверне зайву увагу. Не хочу, щоб Ланістери знали про мій приїзд.
Пан Родрік заперечив:
— Вельможна пані, дозвольте поїхати хоча б мені. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.
— Я не хочу їхати королівським гостинцем, — відповіла Кетлін, тоді подумала хвильку і кивнула на знак згоди. — Двоє вершників не повільніші за одного, зате набагато швидші за довгу валку возів. Я буду рада вашому товариству, пане Родріку. Ми поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані наймемо корабель. Сильні коні та свіжі вітри мають доправити нас до Король-Берега хуткіше за Неда та Ланістерів.
«А там» — подумала вона, — «побачимо».
Санса I
За сніданком септа Мордана повідомила Сансі, що Едард Старк відбув ще до світанку.
— По пана князя послав король. Гадаю, знову задля ловів. Казали, в цьому краю ще й досі є дикі тури.
— Ніколи не бачила тура, — зазначила Санса, згодовуючи Панночці скибочку шинки під столом.
Вовчиця взяла її з долоні в хазяйки обережно та ввічливо, наче королева. Септа Мордана пирхнула з незадоволення.
— Шляхетній панні не личить пригодовувати собак до свого столу, — повчально проказала вона, відламуючи шматочок бджолиного стільника і капаючи медом на хліб.
— Вона не собака, а лютововк, — заперечила Санса, поки Панночка облизувала їй пальці шорстким язиком. — А ще батько сказали, що ми можемо тримати їх при собі, якщо хочемо.
Та септу це не вгамувало.
— Ти гарна дівчинка, Сансо, але коли йдеться про ту істоту, то, боги свідки, стаєш така ж свавільна, як твоя сестра Ар’я. — Септа спохмурніла. — До речі, де це вона ходить зранку?
— Вона не голодна, — відповіла Санса, розуміючи, що її сестра напевне вже пробралася нишком до кухні кілька годин тому і видурила сніданок в якогось кухарчука.
— Нагадай їй, будь ласкава, хай сьогодні вдягнеться якнайкраще, хоча б у сірий оксамит. Нас усіх запрошено їхати з королевою та принцесою Мирцелою у королівському каравані. Мусимо виглядати належним чином.
Про себе Санса вже подбала: до блиску розчесала довге брунатно-руде волосся і вибрала найгарніше своє вбрання з блакитного шовку. Сьогоднішнього дня вона чекала більше тижня. По-перше, їхати з королевою — велика честь, а по-друге, там міг бути принц Джофрі, її наречений. Від самої думки в неї всередині все дивно тремтіло, хоча шлюб між ними мав чекати ще багато років. Санса, власне, зовсім не знала принца Джофрі, але вже закохалася у нього. Саме про такого королевича вона мріяла всеньке життя: високого, гарного, сильного, з золотим волоссям. Кожна мить із ним поруч здавалася коштовним дарунком, бо ж випадало їх так небагато. Єдине, що її непокоїло, була Ар’я. Сестра мала хист усе псувати. Ніхто не міг знати, що вона утне наступної хвилини.
— Я скажу їй, — невпевнено відповіла Санса, — та вона, мабуть, вдягнеться так, як завжди.
Сансі лишалося тільки відчайдушно сподіватися, щоб Ар’їн одяг не занадто їх зганьбив.
— З вашого дозволу?…
— Йди собі.
Септа Мордана пригостилася ще скибкою хліба з медом, а Санса ковзнула з лави і вибігла геть із трапезної заїжджого двору. Панночка бігла в неї по п’ятах.
Ззовні вона постояла трохи серед криків, лайок та скрипу дерев’яних коліс. Пахолки знімали намети та шатри, складали вози для нового денного переходу. Найбільший з бачених Сансою, цей заїжджий двір мав три величезні поверхи, вибудувані зі світлого каменю, та все одно у ньому вмістилася заледве третина королівського почту, що вже налічував з чотири сотні людей, рахуючи супровід її батька та охотників, що прибилися дорогою.
Вона знайшла Ар’ю на березі Тризуба. Та намагалася втримати Німерію рівно, поки вичісувала їй бруд із хутра, бо лютововчиця не була від чесання у захваті. Ар’я мала на собі той самий шкіряний одяг для їзди верхи, що й напередодні. І два дні тому теж.
— Краще вдягни щось гарне, — сказала їй Санса. — Септа Мордана звеліла. Сьогодні ми поїдемо у королівському каравані з принцесою Мирцелою.
— Я не поїду, — відповіла Ар’я, намагаючись розплутати ковтуна у сірому хутрі Німерії. — Ми з Микою вирушимо вгору річкою шукати рубінів коло броду.
— Рубінів? — повторила Санса, нічого не розуміючи. — Яких іще рубінів?
Ар’я зиркнула на неї, як на дурепу.
— Раегарових рубінів. Саме тут король Роберт убив принца і здобув корону.
Санса втупилася у меншу сестру, не вірячи своїм вухам.
— Як ти можеш шукати якісь рубіни, коли принцеса чекає? Королева ж запросила нас обох.
— Мені начхати, — відповіла Ар’я. — Той караван навіть вікон не має, зсередини геть нічого не видно.
— Та на що тут дивитися? — роздратувалася Санса. Її так схвилювало запрошення, а дурна і неоковирна сестра зібралася все зіпсувати. Саме цього вона й боялася. — Тут самі поля, хутори та села.
— От і ні, — вперто заперечила Ар’я. — Поїдь якось із нами, багато чого побачиш.
— Ненавиджу їздити верхи, — з відразою мовила Санса. — Від того сама грязюка, пил
