Гра престолів - Джордж Мартін

— Ні, — відсахнувся Джон Сніговій, — та я б ніколи…

— Та ну? Доконче ніколи? — підняв брову Тиріон. — Що ж, поза сумнівом, усі Старки плекають до тебе ніжну любов, а пані Старк викохала, мов рідне дитя. Твій брат Робб завжди мав до тебе ласку, та чому ж ні? Він-бо сяде князем на Зимосічі, а ти сядеш дупою на Стіні. Щодо твого батька… треба гадати, він мав поважні причини згноїти сина у Нічній Варті.

— Ану припиніть, — мовив Джон Сніговій, чорніючи з люті. — Нічна Варта є почесною і шляхетною службою!

Тиріон засміявся.

— Чи не занадто ти розумний, щоб у таке вірити? Нічна Варта — купа гною, куди скидають сміття з усіх королівств держави. Я бачив, як ти дивився на Йорена з його хлоп’ятками. Оце твої нові брати, Джоне Сніговію. Чи до смаку вони тобі? Неоковирні хлопи, боржники, лісокради, ґвалтівники, злодюги, байстрюки на зразок тебе товчуться на Стіні, виглядаючи з-за неї мамунів, чугайстрів та всяку іншу нечисту силу з баб’ячих казок. Добре хоч те, що там насправді немає ніяких чугайстрів з мамунами, тому служити у Варті не дуже лячно. А кепсько те, що можна собі яйця відморозити. Та дітей вам однак робити зась, тому втрата невелика.

— Припиніть! — заволав хлопець.

Він ступив крок уперед, стиснув руки в кулаки, ледь не плачучи.

Раптом Тиріон відчув напад безглуздого почуття провини. Він теж зробив крок уперед, бажаючи примирливо поплескати хлопця по плечі або знайти якісь слова вибачення.

Вовка він не помітив, ба навіть не почув, з якого боку той узявся і як налетів на нього. Ось Тиріон іде до Сніговія, а ось уже лежить спиною на твердому каменястому ґрунті. Книжка відлетіла геть, подих перехопило від раптового падіння, а у роті перемішалися бруд, кров та гниле листя. Він спробував підвестися, та спину зсудомило болем — мабуть, падаючи, він її пошкодив. Тиріон заскреготав зубами з люті, ухопився за якийсь корінь та заледве всівся.

— Допоможи мені, — простягнув він до хлопця руку.

Але раптом вовк знову став між ними. Він не гарчав: клята звірюка завжди мовчала. Звір дивився яскраво-червоними очима та шкірив ікла. Цього було досить, щоб Тиріон зі стогоном осів на землю.

— Гаразд, не допомагай. Посиджу тут, поки ти не підеш.

Джон погладив рясне біле хутро Привида, всміхаючись.

— А ви попросіть гарненько.

Тиріон Ланістер відчув, як усередині зріє гнів, але придушив його зусиллям волі. Не вперше за життя його принижували, і мабуть, не востаннє. Можливо, навіть заслужено.

— Красно дякуватиму, Джоне, якщо ти матимеш ласку і допоможеш мені підвестися, — мовив він м’яко і тихо.

— Сидіти, Привиде, — мовив хлопець.

Лютововк сів на хвоста, не зводячи, втім, червоних очей з Тиріона. Джон обійшов карлика, взявся руками під пахви та легко поставив його на ноги, а тоді знайшов книжку і віддав йому.

— Чому він на мене напав? — запитав Тиріон, зиркнувши на вовка і витираючи з рота скривавлений бруд тилом долоні.

— Мабуть, сплутав з мамуном.

Тиріон поглянув на хлопця сторожко, а тоді зареготав, мимоволі рохнувши крізь ніс.

— О боги, — мовив він, захлинувшись від сміху і трясучи головою, — я й справді схожий на якусь нечисту силу! Що б він тоді зробив з чугайстром?

— Краще вам не знати.

Джон підняв міх з вином і віддав Тиріонові, а той вийняв корка, задрав голову і вичавив до рота довгий струмінь напою. Вино потекло горлянкою, мов холодне полум’я, та зігріло нутрощі. Тиріон передав міха Джонові Сніговію.

— Хочеш ковток?

Хлопець узяв міх і обережно спробував.

— То це правда, так? — запитав він, хильнувши трохи. — Те, що ви казали про Нічну Варту?

Тиріон кивнув. Джон стиснув рота у похмуру щілину.

— То нехай. Як буде, так і буде.

Тиріон вишкірився посмішкою.

— Молодець, байстрюче. Більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, ніж визнають її.

— Більшість, — відповів хлопець, — та не ви.

— Так, — визнав Тиріон, — не я. Мені навіть про драконів більше не мріється. Немає більше на світі драконів.

Він згріб ведмежу шкуру з землі в оберемок.

— Ходімо. Краще нам повернутися до табору, перше ніж твій дядько вишле свої корогви нас шукати.

Шлях до табору був недалечкий, але нерівним ґрунтом, і до повернення йому вже боліли ноги. Джон Сніговій подав йому руку, допомагаючи перебратися через щільне плетіння коренів, але Тиріон відмахнувся. Він бажав сам пройти свій шлях, як робив завжди у житті. Втім, табір обоє побачили з полегшенням. Курені на ніч поставили біля обваленої стіни якогось покинутого острогу, тим захищаючи їх від вітру. Коні були погодовані, палахкотіло вогнище. Йорен сидів на камені та патрав білку. Ніс Тиріона вловив пахощі юшки, і він почалапав до свого пахолка Моррека, який саме наглядав за казаном. Нічого не кажучи, Моррек віддав йому ополоника, Тиріон спробував і повернув назад.

— Ще перцю, — вирік він.

Бенджен Старк виліз із куреня, який ділив з небожем.

— Осьдечки він. Джоне, хай тобі грець, не ходи сам далеко. Я вже гадав, тебе забрали Інші.

— Ні, то був мамун, — засміявся у відповідь Тиріон.

Джон Сніговій посміхнувся, а Старк кинув спантеличений погляд на Йорена. Старий пробурчав щось, здвигнув плечима і продовжив патрання.

Білка додала у казан трохи навару; загін повечеряв коло багаття юшкою з чорним хлібом та твердим сиром. Тиріон пустив по колу міха з вином, і зрештою навіть Йорен трохи звеселився. Один за одним товариство розійшлося по куренях, окрім Джона Сніговія, якому випала перша варта.

Тиріон, як завше, пішов спати останнім. Ступивши до куреня, якого йому збудували пахолки, він призупинився і зиркнув назад на Джона. Хлопець стояв коло вогню, застигнувши обличчям, і вдивлявся у полум’я.

Тиріон Ланістер сумно посміхнувся і пішов спати.

Кетлін III

Нед з дівчатами були у дорозі вже вісім днів, коли якось увечері до неї в опочивальню Брана прийшов маестер Лювин зі світильнею та господарськими книгами.

— Давно вже час нам, пані моя, підбити числа, — мовив він. — Ви маєте знати, чого нам коштував приїзд короля.

Кетлін глянула на Брана у ліжку і прибрала йому з лоба волосся. «Таке довге відросло» — раптом зрозуміла вона, — «треба його вже підстригти».

— Числа мені підбивати немає потреби, маестре Лювине, — відповіла вона