Гра престолів - Джордж Мартін
— Ласкава пані, королівський почет добряче під’їв наші запаси. Треба їх відновити, поки…
Вона різко перебила маестра.
— Кажу вам, заберіть ті книги геть. Хай про все подбає управитель.
— Управителя ми більше не маємо, — нагадав маестер Лювин. «Малий сірий пацюк» — подумала вона, — «як учепиться, то не відірвеш». — Пул поїхав на південь, щоб облаштувати побут князя Едарда з почтом у Король-Березі.
Кетлін розсіяно кивнула.
— А, так, пригадую.
Бран виглядав таким блідим. Треба, мабуть, наказати переставити ліжко під вікно, щоб він бачив вранішнє сонце.
Маестер Лювин поставив світильню коло двері та поправив ґнота.
— Вашої негайної уваги вимагають кілька урядів, моя пані. На додачу до управителя треба поставити нового сотника сторожі замість Джорі, а ще нового конюшого…
Її очі заметлялися навколо і втупилися у ціль.
— Конюшого?
Її голос хльоснув, мов батіг. Маестер здригнувся.
— Так, пані. Гулен-бо поїхав на південь з паном Едардом, тому…
— Мій син, Лювине, лежить тут-таки вмираючи, а ви бажаєте говорити про нового конюшого?! Гадаєте, мене цікавить, що робиться у стайнях? Гадаєте, мені є до того діло? Та я радо замордую власними руками останню коняку в Зимосічі, якщо від того Бран розплющить очі, зрозуміло? Вам зрозуміло чи ні?!
Він схилив голову й відповів:
— Так, моя пані, але ж уряди…
— Я призначу уряди, — мовив Робб.
Кетлін не чула, як він увійшов, та ось він стоїть у дверях і дивиться на неї. Раптом вона усвідомила, що волала, як дурна, і на неї напав сором. Що це з нею? Вона так втомилася, і голова боліла без упину.
Маестер Лювин перевів очі від Кетлін до її сина.
— Ось я склав список тих людей, з яких ми могли б вибрати, — мовив маестер, простягаючи Роббові аркуша, вийнятого з рукава.
Її син пробіг імена очима. Він прийшов знадвору, помітила Кетлін: щоки червонілися з холоду, волосся скуйовдило вітром.
— Достойні люди, — мовив він, повертаючи списка. — Обговорімо їх уранці.
— Гаразд, мій пане. — Аркуш зник у рукаві.
— Тепер прошу залишити нас, — додав Робб.
Маестер Лювин уклонився та пішов собі. Робб зачинив за ним двері й обернувся до матері. Та побачила, що тепер він носить меча.
— Матінко, що це ви робите?
Кетлін завжди вважала, що Робб схожий на неї. Подібно до Брана, Рікона та Санси, він мав волосся Таллі — брунатно-руде — та їхні ж блакитні очі. Але зараз вона вперше помітила в його обличчі щось від Едарда Старка — щось суворе і тверде, як сама північ.
— Що це я роблю? — запитала вона здивовано. — Як ти можеш питати? Що я маю робити? Я дбаю про твого брата. Дбаю про Брана.
— То ось воно як називається? Ви не полишали цього покою, відколи Бран забився, ба навіть не вийшли до воріт проводити пана батька та сестер.
— Я попрощалася з ними тут і дивилася з вікна, як вони виїжджають.
Вона благала Неда не їхати після того, що сталося, адже усе змінилося, невже він не розуміє? Та марно. Він сказав їй, що не має вибору, а тоді поїхав. І тим самим зробив свій вибір.
— Я не можу полишити його ані на мить, адже кожна мить може стати останньою. Я маю бути з ним, якщо… раптом…
Вона взяла неживу руку свого сина, переплела свої пальці з його. Він лежав такий тонкий, аж прозорий, у руках не лишилося ані краплі сили, та все ж крізь шкіру відчувалося тепло життя.
Голос Робба пом’якшав.
— Він не помре, матінко. Маестер Лювин сказав, що найбільша небезпека вже минула.
— А раптом маестер Лювин помиляється? Раптом я знадоблюсь Бранові, а мене не буде поруч?
— Ви потрібні ще й Ріконові, — суворо мовив Робб. — Йому три роки, він не розуміє, що коїться. Він вирішив, що усі його покинули, тож біга за мною цілісінький день, чіпляється мені за ногу і плаче. Я не знаю, що з ним робити.
Він запнувся на мить, пожував нижню губу, як робив, коли був малий.
— Матінко, ви потрібні також і мені. Я стараюся, але… Я не можу з усім впоратися сам.
Його голос раптом здригнувся, і Кетлін згадала, що йому ж усього чотирнадцять років. Вона б воліла підвестися та піти до нього, але Бран тримав її за руку, і вона не сміла ворухнутися.
Ззовні вежі завив вовк. Кетлін здригнулася, лише на мить.
— Це Бранів.
Робб відчинив вікно і впустив нічне повітря до задухи опочивальні. Виття стало чути краще. То був холодний, самотній звук, повний смутку та відчаю.
— Не треба, — мовила вона. — Бранові потрібне тепло.
— Бранові потрібно чути вовків, — відповів Робб.
Десь далеко у Зимосічі першому вовкові почав підспівувати другий. Тоді третій, вже ближче.
— То Кудлай та Сірий Вітер, — мовив Робб, слухаючи їх сплетені голоси. — Якщо прислухатися, їх неважко розрізнити.
Кетлін тремтіла. Від смутку, від холоду, від виття вовків. Одна ніч змінювала іншу, а в холодному замку так само вили вовки й холодні вітри, а її хлопчик так само лежав розбитий. Наймиліший, найласкавіший з її дітей — Бран, що так любив сміятися і лазити стінами, марив про лицарство, а тепер його нема, і вона ніколи більше не почує його сміху. Схлипуючи, вона вивільнила свою руку з його і затулила вуха від того жахливого виття.
— Хай вони замовкнуть! — заволала вона. — Я не можу, я не винесу, хай вони замовкнуть, убий їх, якщо треба, хай лишень замовкнуть!
Вона не пам’ятала, як упала долі, та все ж упала, і Робб підняв її на ноги сильними руками.
— Не бійтеся, матінко. Вони його ніколи не скривдять.
Він відвів її на вузьку лежанку в кутку опочивальні.
— Заплющте очі, — лагідно мовив він. — Відпочиньте. Маестер Лювин сказав, що ви не спали з самого Бранового падіння.
— Я не можу, — проридала вона. — Хай простять мені боги, Роббе, я не можу, а раптом він помре, коли я спатиму, раптом він помре, помре…
Вовки продовжували виття. Вона зойкнула і знову закрила вуха.
— Боги мої, та зачини ж вікно!
— Якщо присягнетеся, що поспите.
Робб підійшов
