Гра престолів - Джордж Мартін
— Але як він міг лишитися непоміченим? — гостро запитала Кетлін.
Галіс Молен виглядав присоромленим.
— Стайня стояла напівпорожня, позаяк одних коней забрали пан князь Едард на південь, а інших повели до Нічної Варти. Сховатися від стайнярів — то не штука, пані. Може, Ходор його і бачив — казали, він якось непевно поводився, та хто ж його просту душу розбере…
Гал похитав головою.
— Ми знайшли, де він спав, — устряг Робб. — Ховав під соломою у шкіряній калитці дев’яносто срібних оленів.
— Добре знати, що життя мого сина продали не задешево, — гірко мовила Кетлін.
Галіс Молен подивився на неї спантеличено.
— Коли ваша ласка, пані… кажете, той хлопак хотів убити вашого сина?
Грейджой засумнівався.
— Якась нісенітниця виходить.
— Він прийшов по Брана, — мовила Кетлін. — Він бурмотів, чого це я була у кімнаті. Він підпалив книгозбірню, гадаючи, що я з усією вартою побіжу її гасити. Якби я не була напівбожевільна з горя, може, так би й сталося.
— Нащо комусь убивати Брана? — запитав Робб. — Ласка божа, та він же маленький безпорадний хлопчик, лежить непритомний…
Кетлін кинула на свого старшого суворий погляд.
— Якщо хочеш правити північчю, Роббе, то маєш замислюватися над такими речами. Сам знайди відповідь на своє питання. Навіщо комусь убивати дитину, яка лежить непритомна?
Перш ніж він відповів, служники притягли з кухні їжу, ще й далеко більше, ніж вона просила: гарячий хліб, масло, мед, чорниці з зимових запасів, підсмажену свинину, м’яко зварене яйце, скибку сиру, глечик м’ятного узвару. Слідом з’явився і маестер Лювин.
— Що з моїм сином, маестре?
Кетлін роздивилася їжу і вирішила, що не голодна. Маестер опустив очі додолу.
— Без змін, пані.
Саме цієї відповіді вона чекала — не менше й не більше. Її руки горіли від болю, неначе ніж ще й досі різав її до кісток. Вона відіслала челядь і подивилася на Робба.
— Ти вже маєш відповідь?
— Хтось боявся, що Бран опритомніє, — відповів Робб, — боявся того, що він скаже або зробить. Боявся того, що він знає.
Кетлін відчула гордість за сина.
— Дуже добре.
Вона повернулася до нового очільника сторожі.
— Брана треба убезпечити. Де з’явився один горлоріз, може з’явитися другий.
— Скільки сторожі поставити, пані? — запитав Гал.
— Поки з нами немає князя Едарда, на Зимосічі править мій син, — відповіла вона.
Робб аж трошки підріс від цих слів.
— Хай один стражник буде у опочивальні день і ніч, ще один за дверима, і двоє біля підніжжя сходів. До Брана нікого не пускати без мого наказу або наказу пані матері.
— Ваша воля, мій пане.
— То виконуйте негайно, — заохотила Кетлін.
— А ще хай з ним у кімнаті буде його вовк, — додав Робб.
— Так! — вигукнула Кетлін, і ще раз додала, — так.
Галіс Молен вклонився і вийшов.
— Пані Старк, — мовив пан Родрік, коли стражник пішов, — чи ви, часом, не помітили, якого убивця мав кинджала?
— За тих обставин я не мала змоги роздивитися його належно, та можу ручитися за гостроту леза, — відповіла Кетлін з сухою посмішкою. — Чому ви питаєте?
— Ми знайшли кинджал у руці нападника. Мені зразу здалося, що він надто добрий для подібного волоцюги, тож я роздивився як слід. Лезо кинджала — з валірійського булату, руків’я — з драконячої кістки. Таким ножем не може володіти абихто. Вбивцю озброїв хтось значно вищий від нього станом і статком.
Кетлін кивнула замислено, а тоді попрохала:
— Роббе, зачини-но двері.
Він подивився на неї збентежено, проте послухався.
— Те, що я розповім, не повинне вийти з цієї кімнати, — повідомила Кетлін. — Ви маєте присягнутися мені. Якщо це навіть частково правда, то Нед з дівчатами їдуть просто у пащу смертельній небезпеці, й одне слово не в те вухо може означати їхню смерть.
— Пан князь Едард став мені другим батьком, — мовив Теон Грейджой. — Присягаюся.
— Ви маєте мою присягу, — схилив голову маестер Лювин.
— І мою також, — підтвердив пан Родрік.
Кетлін подивилася на свого сина.
— Твоє слово, Роббе?
Він також кивнув на знак згоди.
— Моя сестра Ліза вважає, що її чоловіка, князя Арина, Правицю Короля, вбито Ланістерами, — повідомила Кетлін. — Особисто я пригадую, що Хайме Ланістер не поїхав полювати того дня, коли впав Бран. Він залишився тут, у замку.
В кімнаті запала мертва тиша.
— Я впевнена, що Бран не сам упав з тієї башти, — додала Кетлін посеред мовчання. — Його скинули.
На всіх обличчях ясно малювалося потрясіння.
— Пані, це припущення неймовірно жахливе, — мовив Родрік Касель. — Навіть Крулеріз не насмілиться замордувати невинну дитину.
— Та невже? — спитав Теон Грейджой. — Чого б це?
— Ланістерівська пиха та жага влади не мають меж, — відповіла Кетлін.
— Хлопчик у минулому завжди лазив дуже упевнено, — замислився маестер Лювин. — Він знав кожен камінь у Зимосічі.
— Боги праві! — лайнувся Робб, чорніючи зовсім юним обличчям від гніву, — Якщо це правда, він заплатить!
Робб дістав меча і змахнув ним у повітрі.
— Я вб’ю його сам!
У відповідь пан Родрік сердито гримнув на свого учня:
— Ану прибери! Ланістери їдуть за кількасот верст звідси! Ніколи не оголюй меча, якщо не мусиш негайно битися ним. Скільки ще разів мушу тобі казати, дурний хлопчисько?
Присоромлений Робб прибрав меча до піхов, раптом ставши на вид знову дитиною. Кетлін мовила до пана Родріка:
— Бачу, мій син тепер при зброї.
Старий майстер-мечник відповів на це:
— Я вирішив, що йому вже час.
Робб подивився на матір, занепокоєно чекаючи відповіді.
— Аби ж не запізно, — мовила вона. — Скоро Зимосічі можуть знадобитися усі мечі, які в ній є, і то не дерев’яні.
Теон Грейджой поклав руку на руків’я свого клинка і проголосив:
— Ласкава пані, якщо справа йде до цього, пам’ятайте, що мій дім у великому боргу перед вашим.
Маестер Лювин посмикав свого ланцюга там, де він тер шию.
— Ми не маємо нічого, крім припущень. А звинувачення стосується улюбленого брата королеви, і навряд чи вона його схвалить. Треба мати докази або ж назавжди поховати таємницю.
— Доказом є кинджал, — відповів
