Гра престолів - Джордж Мартін
Відразу стало холодніше, хоч і набагато тихіше.
На захід від дороги простяглися сірі зубчасті крем’яні пагорби з високими вартовими вежами на кам’яних вершинах. На схід місцевість знижувалася і тягнулася пласкою рівниною, скільки бачило око. Через вузькі швидкі річки були перекинуті мости, навколо дерев’яних та кам’яних городців купчилися невеличкі біленькі села та хутори. Дорогою ходило багато люду, а вночі для загону знаходився притулок у подорожніх корчмах.
Щоправда, за три дні шляху від Зимосічі поля та пасовиська поступилися щільному лісові, й королівський гостинець посамотнішав. Скелясті пагорби здіймалися вище з кожною верстою, аж на п’ятий день перетворилися на справжні гори — велетенські, холодні, сіро-блакитні, щербаті, засніжені на схилах. Коли вітер дмухав з півночі, довгі снігові хвости віяли з високих вершин, мов прапори.
Залишаючи стіну гір на захід від себе, дорога вихилялася з півночі на північний схід і навпаки крізь праліс дубів, вічнозелених дерев та чорної шипшини — такий старий і темний, якого Тиріон ще ніколи не бачив. Бенджен Старк називав його «вовчою пущею». І справді, щоночі вони слухали, як десь далеко, або й не дуже, завивають зграї сіромах. Від нічного виття білий лютововк Джона Сніговія нашорошував вуха, та ніколи не відповідав уголос. Загалом його присутність дещо бентежила Тиріона.
Окрім вовка, їхній загін налічував уже восьмеро людей. Тиріон мав при собі двох пахолків, як личило Ланістерові. Бенджен Старк спершу мав у супроводі лише небожа-байстрюка та кілька свіжих коней для Нічної Варти, але коли на межі вовчої пущі вони заночували у дерев’яних стінах якогось лісового острогу, до них приєднався ще один чорний братчик на ймення Йорен. Цей Йорен мав зігнуту спину і зловісний вигляд, риси обличчя ховав за бородою, чорнішою від одягу Варти, але відразу видно було, що він упертіший за камінь і пронозливіший за корінь дерева. Разом з ним з’явилися двоє обірваних селянських хлопців звідкілясь із Пальців родом.
— Ґвалтівники, — повідомив Йорен, кинувши на них холодний погляд.
Тиріон їх розумів. Казали, що життя на Стіні — не мед, та все ж краще, ніж тебе вихолостять, наче вола.
П’ятеро чоловіків, троє хлопців, один лютововк, дванадцятеро коней та клітка круків від маестра Лювина. На королівському гостинці таке товариство зустрінеш не часто. Як, утім, і на всякому іншому.
Тиріон помітив, що Джон Сніговій дивиться на Йорена та його неоковирних супутників з подивом і відразою. Від Йорена тхнуло кислим, він мав скривлені плечі, сплутане, вошиве й засмальцьоване волосся, таку ж бороду, а одяг — старий, залатаний та рідко праний. Двоє новобранців смерділи ще гірше, а мармизи мали такі ж тупі, як і жорстокі. Поза сумнівом, малий помилково гадав, що Нічна Варта складається з таких людей, як його дядько. В такому разі Йорен із товариством мали повернути його до суворої дійсності. Тиріон співчував хлопцеві, бо той обрав нелегке життя… або ж радше нелегке життя обрало його.
Дядькові Тиріон співчував менше. Бенджен Старк, здавалося, поділяв відразу свого брата до Ланістерів і не зрадів, коли Тиріон оголосив про свої наміри.
— Попереджаю, Ланістере, в нас на Стіні шинків чи заїздів катма, — мовив Старк до нього згори вниз.
— Та гадаю, якийсь куток для мене знайдеться, — безтурботно відповів Тиріон. — Як ви мали помітити, я з себе зовсім невеличкий.
Ясна річ, королевиному братові не відмовиш, тож справу залагодили, але Старк з того не надто радів.
— У дорозі вам не сподобається, можу обіцяти, — сухо мовив Бенджен, і з тієї самої миті, коли загін виїхав на гостинець, робив усе можливе, щоб дотримати обіцянки.
Ще перший тиждень не минув, а Тиріон уже промерз до кісток, нажив у сідлі болячки нижче спини, а ноги йому страшенно терпли і судомилися. Та він не жалівся. Бенджен Старк, хай йому грець, не матиме з нього втіхи.
Тиріонові навіть пощастило насолодитися невеличкою помстою у справі зі старою, зачовганою та смердючою ведмежою шкурою. Старк запропонував її як знак подорожньої гостинності Нічної Варти і чекав, поза сумнівом, що Тиріон з вдячністю її відхилить. Але Тиріон її з вдячністю прийняв. Він узяв у дорогу з Зимосічі свій найтепліший одяг і скоро виявив, що марно вважав його теплим. Тут таки було холодно і щодалі холоднішало. Ночами добряче приморожувало, а коли дмухав вітер, то різав як ножем крізь найтепліші вовняні речі Тиріона. Старк мав уже пошкодувати про свій лицарський вчинок. Можливо, він навіть засвоїв науку: Ланістери ніколи не відмовляються ні від чого, хоч із подякою, а хоч без неї. Ланістери завжди беруть те, що їм дають.
Далі на північ, углиб вовчої пущі, хутори та городці зустрічалися дедалі рідше і ставали дедалі меншими, аж поки ночувати під дахом не стало де, і загін зажив тим, що віз із собою.
Хоч ставити табір, хоч знімати його — з Тиріона однак було мало користі. Надто малий, надто неповороткий, от зараз запнешся об нього. Тож поки Старк, Йорен та інші лаштували грубі курені, поралися коло коней і розкладали вогнище, він звично хапав шкуру та міх вина і йшов кудись почитати наодинці.
Вісімнадцятого вечора їхньої подорожі його розважали рідкісне бурштинове солодке вино з Літніх островів, яке він віз на північ від самого Кастерлі-на-Скелі, та розвідка з історії й властивостей драконів. З дозволу князя Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних книг із книгозбірні Зимосічі і старанно загорнув їх для подорожі північчю.
Він знайшов зручну місцинку там, куди не долітав галас табору, коло швидкого струмка з чистою та холодною, мов лід, водою. Покручений стародавній дуб дещо захищав від кусючого вітру. Тиріон загорнувся у шкуру, сів спиною до стовбура, хильнув вина і став читати, яка з себе драконяча кістка. «Драконяча кістка є чорною, бо містить дуже багато заліза» — повідомила книжка. — «Вона міцна, як сталь, натомість легша і набагато гнучкіша, до того ж цілком непіддатна вогню. Луки з драконячої кістки високо цінуються дотракійцями, і то не дивно. Стрілець із таким луком може випустити стрілу значно далі, ніж будь-хто з дерев’яного лука».
Тиріонова пристрасть до драконів могла здатися майже хворобливою. Коли він уперше приїхав до Король-Берега на весілля
