Учень убивці - Робін Хобб
На початку весни острів’яни без попередження напали на Шокз, тим самим поховавши надії на вчасну сівбу, а також зарізавши, забравши й розігнавши суягних овець. Лорд Шемшай звернувся до короля з гучною заявою, що Келвар недбало ставиться до укріплення башт. Келвар заперечував це, стверджуючи, що його невеликого війська вистачало для того, щоб захищати той острів, який рідко потребує охорони. «На Дозорному острові потрібні вартові, а не солдати», — заявив він. Для цього Келвар найняв кількох жінок та чоловіків похилого віку й відправив на острів. Серед них були солдати. Але здебільшого населення острова становили біженці із Затишної бухти: боржники, кишенькові злодії і, як дехто твердив, повії-перестарки. Але прихильники Келвара запевняли, що то були просто літні люди, які потребували постійного заробітку.
Я це дізнався з пліток у тавернах та політичних лекцій Чейда. Я знав більше, аніж думав Барріч. Але притримав язика й сидів мовчки, слухаючи його докладну розповідь. Барріч гадав, що я мовчу від невеликого розуму, а не тому, що не хочу говорити.
Тепер Барріч енергійно взявся вчити мене гарних манер. Він казав, що інші хлопці швидко це засвоюють, бо постійно перебувають серед дорослих. Я мав вітатися з іншими, коли вперше бачив їх за день або заходив у кімнату, де хтось був: просто мовчки піти — то неґречно. Мені варто було звертатись до людей по імені, а якщо вони старші за мене чи посідають вище становище (а таких буде більшість під час моєї подорожі, як зазначив Барріч), — то ще по титулу. Барріч засипав мене вказівками, хто може залишати кімнату раніше за мене (майже всі за будь-яких обставин). Він вчив, як поводитися за столом: де сидіти, хто сидить вище, як обідати відповідним чином; як випивати, коли кажуть тости, щоб не напитися; як розмовляти, щоб зацікавити інших, а завше уважно слухати всіх, хто обідає зі мною, тощо. Поступово я почав думати, що краще б я постійно чистив збрую.
Я отямився, коли Барріч різко штрикнув мене.
— Так теж не можна робити! Ти виглядаєш як ідіот, махаючи головою і ловлячи ґав! Не думай, що цього ніхто не помітить. І не дивись так сердито, коли тобі роблять зауваження. Випростай спину і всміхайся, але не либся, як дурень. Фітце, що з тобою робити? Як я врятую тебе, коли ти накличеш на себе біду? І навіщо вони тебе туди везуть?
Останні два питання, які Барріч поставив сам собі, видали його справжню тривогу. Можливо, я був трішки дурний, що не помітив цього. Він залишався тут, а я вирушав у путь. Барріч не бачив у цьому нічого хорошого. Він уже довго жив при дворі, тому навчився бути дуже обачним. Вперше він не зможе за мною спостерігати з тих пір, як йому довірили доглядати за мною. Не так давно помер мій батько. Барріч міркував, хоч і не зважився сказати це вголос, чи я повернуся, чи ж хтось вирішив таким чином тихо позбутися мене. Я усвідомив, як постраждає його гонор та репутація, якщо я «зникну». Тому зітхнув і обережно зазначив, що, можливо, їм потрібна допомога у догляді за кіньми та собаками. Веріті нікуди не їздив без Леона — свого вовкодава. Два дні тому він похвалив мене за те, що я добре доглядав його. Я переказав це Баррічу, і мені сподобалося, що хитрість подіяла. Я відчув полегшення й гордощі, що виявився гарним учнем, і ми поступово переключилися на догляд за вовкодавом. Якщо лекція про гарні манери втомила мене, то розмова про псів була взагалі нестерпною. Коли Барріч відпустив мене на інші заняття, я ледь не падав від утоми.
Весь день я не міг зосередитися на заняттях, і Год пообіцяла мене відшмагати, якщо я не буду уважнішим. Потім вона похитала головою, зітхнула й наказала піти побігати, а повертатися тоді, коли зберуся з думками. Я з радістю послухався. Думав лише про те, що я вирушу з Оленячого замку аж до Затишної бухти. Розумів, що варто задуматися над причиною поїздки, але відчував, що невдовзі Чейд мені все розповість. Цікаво, ми будемо їхати чи попливемо морем? Треба було запитати у Барріча. Я чув, що дорога до Затишної бухти залишала бажати кращого, але не зважав на це. Ми з Сажкою жодного разу не вирушали в далеку подорож. Але подорож морем, на справжньому судні…
Я йшов довгою дорогою до замку. Вона пролягала темною частиною лісу, що ріс на кам’янистому схилі. Я зачіпався об гілки. Там іноді траплялася вільха, але здебільшого була невідома поросль. Сонце та легкий вітерець вигравали на вищих гілках, створюючи химерне строкате забарвлення. Я підняв голову назустріч сонцю, яке пробивалося поміж березовими гілками, а коли опустив її, то побачив королівського блазня.
Від здивування я зупинився. Одразу ж за звичкою почав поглядом шукати короля, хоч це було й безглуздо. Блазень сам залишив замок, ще й удень. Від цього в мене почалися дрижаки. У замку всі знали, що блазень не переносить денного світла. Але все ж блазень був тут, хоч кожен паж і служниця на кухні зі знанням справи стверджували зворотне. Його сиве волосся розвивалося за легким вітерцем. Його червоно-блакитний шовковий строкатий камзол та штани здавалися неприродно яскравими на тлі блідої шкіри. Але його очі не були такими безбарвними, як у похмурих коридорах замку. Я вловив їхній погляд у денному світлі лише за кілька кроків від мене і побачив, що у блазня світло-блакитні очі. Здавалося, наче на білу тарілку капнули трішки блідого блакитного воску. Те, що його шкіра була блідою, теж виявилося ілюзією, оскільки на сонці вона мала рожевий відтінок.
— Кров, — усвідомив я і відчув раптовий страх. — Червона кров, яку видно через шкіру.
Блазень не звернув уваги на моє зауваження, вимовлене пошепки. Навпаки, він підняв палець д’горі, ніби хотів зупинити не лише мої думки, а й хід дня. Але я не міг зосередитися ні на чому. Блазень вдовольнився цим і посміхнувся, показавши ряд рідіючих дрібних зубів. Нагадувало посмішку немовляти губами хлопчика.
— Фітц! — пропищав він. — Фітц пса зберіг, жир допоміг.
Блазень раптом зупинився і знову посміхнувся. Я невпевнено подивився на нього, не вимовивши жодного слова. Блазень знову підняв палець, але цього разу помахав мені.
— Фітц! Фітц пса зберіг,
