Учень убивці - Робін Хобб

Я швидко смикнув повіддя й знову став їхати поряд з ношами. Я проковтнув велику скибку хліба й грудинки і насилу запитав:

— Ваша Величність чогось бажає?

— Перестань говорити з повним ротом, — відрізала вона. — І перестань мене турбувати. Дурне хлопчисько.

Наша подорож тривала. Ми досі рухалися приморською дорогою. Таким повільним кроком дійшли до Затишної бухти аж через п’ять днів. На шляху нам трапилися два села, а також обвітрені скелі, долини та подекуди — покручені дерева. Втім, я милувався краєвидами, оскільки за кожним поворотом відкривалися нові для мене місця.

Чим далі ми йшли, тим деспотичнішою ставала леді Тайм. На четвертий день подорожі вона засипала мене докорами з приводу різних речей. З деякими я нічого не міг вдіяти. То її ноші так хитало, що її нудило; то я приніс їй занадто холодну воду зі струмка, а вода з мого бурдюка була занадто теплою; то вершники, які їхали попереду, здіймали дуже багато куряви, а вона була впевнена, що вони роблять це навмисне, і кричала їм, щоб вони перестали співати сороміцьких пісень. Тому в мене не було часу на те, щоб вирішити, вбивати чи не вбивати лорда Келвара, навіть якби я й хотів. Рано-вранці п’ятого дня подорожі ми побачили дим, що здіймався із Затишної бухти. В обід ми вже бачили більші будівлі і сторожову башту на скелях, що височіли над містом. Затишна бухта була набагато приємнішим місцем, аніж Оленячий замок. Наша дорога пролягала широкою долиною. Перед нами відкрилися блакитні води бухти. Там були піщані пляжі, а весь рибальський флот складався з дрібних човнів із низькою осадкою і невеликих бравих плоскодонок, які гойдалися на хвилях, як чайки. Затишна бухта не така глибока, як порт у Баккіпі, тому, на відміну від нас, вона не була таким торговим центром. Але все ж мені здавалося, що тут добре жити.

Келвар відправив почесну варту, щоб зустріти нас. Тому ми затримались, поки там обмінювалися формальностями із загоном Веріті.

— Як два пси, що обнюхують дупи один одному, — кисло зауважив Гендз. Я звівся у стремені й побачив, як удалині проходять офіційні маневри. Я похмуро кивнув на знак згоди. Нарешті ми вирушили знову і скоро вже їхали самим містом Нітбей.

Всі одразу подалися до замку Келвара, але нам із Гендзом наказали супроводжувати ноші леді Тайм до заїжджого двору, який вона сама обрала. З виразу обличчя покоївки я зрозумів, що вона тут зупинялася. Гендз доправив її ноші до стайні й покинув коней там, але мені довелося вести леді Тайм до кімнати. «Що вона їсть із такими жахливими приправами?» — подумав я, бо ледь переносив кожен її подих. Леді Тайм відпустила мене, погрожуючими страшними карами, якщо я не повернуся вчасно через сім днів. Поки я йшов звідти, то почув, як леді Тайм вибухнула голосною тирадою про нечистих на руку служниць, яких вона зустрічала раніше, і про те, як треба стелити ліжко. Мені стало шкода покоївку.

З легким серцем я сів на Сажку і гукнув Гендзу, щоб той рухався швидше. Ми їхали легким галопом вуличками Нітбея і наздогнали процесію Веріті в ту мить, коли вона в’їздила до замку Келвара. Бейгард зведений на рівнині, отже, природного захисту йому бракувало. Але він був укріплений кількома міцними стінами та глибокими ровами, тому ворогові спочатку доводилося долати ці рукотворні перешкоди. Гендз розповідав, що далі другого рову острів’яни ніколи доходили. Я повірив. Робітники приводили до ладу стіни й рови. Коли ми проїжджали, то вони захоплено дивилися на прибуття короля-в-очікуванні до Бейгарда.

Коли за нами зачинилися ворота замку, то відбулася ще одна привітальна церемонія, яка, здавалося, триватиме вічно. Ми всі сиділи на конях під полудневим сонцем, доки Келвар і жителі Бейгарда вітали Веріті. Спочатку протрубили в роги, а потім почалося бурмотіння офіційних промов, заглушене кіньми та людьми, які тупцяли на місці. Нарешті все закінчилося, про що я дізнався, коли всі — і люди, і тварини — раптово почали рухатися, а колона попереду нас розламалася.

Вершники злізли з коней, і конюхи Келвара раптом з’явилися, бігаючи поміж нас, показуючи, де можна помити коней, де ми будемо відпочивати і — найважливіше для будь-якого воїна — де самому можна помитись і поїсти. Ми з Гендзом вели Сажку та його поні у стайні. Я почув, як хтось вигукнув моє ім’я, озирнувся й побачив Сіга з Оленячого замку, який показував на мене якомусь чоловіку в уніформі вояків Келвара.

— Оно він: бастард Фітц. Гей, Фітце! Сітцвелл передав, що Веріті кличе тебе до своєї кімнати: Леон захворів. Гендзе, відведи Сажку замість бастарда.

Я відчув, як знову в мене з-під носа забирають їжу. Вдихнув і спробував усміхнутися до Сітцвелла, як радив Барріч. Сумніваюся, що той суворий чоловік узагалі це помітив: для нього я просто був черговим хлопчиком, що плутався під ногами в такий дурний день. Сіг відвів мене до кімнати Веріті, а потім пішов, вочевидь, радіючи повернутись до стайні. Я злегка постукав, і слуга Веріті одразу ж відчинив двері.

— Ах! Дякуючи Еді, це ти. Заходь. Собака не хоче їсти, і Веріті думає, що це щось серйозне. Швидше, Фітце.

У чоловіка була емблема Веріті, але я раніше його не зустрічав. Іноді мені було незручно, що так багато людей знало, хто я, в той час як я поняття не мав, хто вони. Веріті купався в сусідній кімнаті й комусь голосно давав розпорядження щодо одягу на вечір. Але то була не моя турбота. Мене цікавив Леон — вовкодав Веріті. Я прочитав його думки. Переживати було нічого, бо Барріча не було поряд, Леон підняв худорляву голову й подивився на мене змученим поглядом. Він лежав на спідній сорочці Веріті в кутку біля холодного каміна. Йому було дуже жарко і нудно, він хотів додому або на полювання.

Я пішов на театральні штуки: нахилився до собаки, підняв його губи, щоб оглянути ясна, а потім помацав живіт. Після цього почухав у нього за вухами і сказав слузі:

— Нічого страшного, просто він не голодний. Налий йому холодної води в миску і почекай. Коли він захоче їсти, то дасть знати. Краще приберіть їжу, поки вона не зіпсувалася. Він усе одно її з’їсть, і йому буде погано. — Я вказав на тарілку, повну об’їдених тістечок із таці,