Учень убивці - Робін Хобб

Він покивав мені головою, і його розпатлане волосся розлетілося в інший бік, як кульбаба.

Страх перед ним зникав.

— Фітц, — обережно промовив я, помацавши себе вказівним пальцем за підборіддя. — Я Фітц. Так. Мене звати Фітц. Ти заблукав?

Я намагався говорити спокійно і переконливо, щоб не налякати бідну істоту. Певна річ, він якимось чином залишив замок і тепер був радий зустріти знайоме обличчя.

Він шморгнув носом і сильно помахав головою, доки його волосся не стало схожим на полум’я свічки, яке коливається від вітру.

— Фітц! — багатозначно сказав він, і його голос затремтів. — Фітц побіг, пса зберіг, жир допоміг.

— Все добре, — заспокійливим тоном сказав я, трохи нахилившись, хоча насправді був не набагато вищим за блазня, і легким порухом долоні поманив його.

— Тоді ходімо. Ну ж бо. Я доведу тебе додому, добре? Не бійся.

Блазень різко махнув руками, задер голову й закотив очі. Він уважно подивився і випнув губи, наче хотів сплюнути.

— Ходімо, ну ж бо, — знову покликав я.

— Ні, — чітко і сердито сказав він. — Слухай сюди, ідіоте. Фітц пса зберіг, жир допоміг!

— Що? — здивовано промовив я.

— Я ж кажу, Фітц пса зберіг, жир допоміг! — наполегливо повторив блазень.

Він вклонився, повернувся й доріжкою пішов від мене.

— Стривай! — гукнув я. Зніяковілий, я не знав, як можна щось ввічливо пояснити королівському блазневі, якого роками вважав холопом.

— Що значать всі ці фіґлі-міґлі? Ти дражниш мене?

— Заледве. — Блазень помовчав, обертаючись, і додав: — Фітц побіг, пса зберіг, жир допоміг! Гадаю, це якесь повідомлення, заклик до важливих дій. Оскільки ти єдиний Фітц у замку, гадаю, це для тебе. А звідки я знаю, що це значить? Я блазень, а не тлумач снів. Щасти.

Він знову повернувся, але замість того, щоб іти доріжкою, шмигнув у зарості сніжноягідника. Я кинувся за ним, але, добігши до того місця, не побачив його. Я непорушно стояв, вдивляючись у рідкий ліс, залитий сонцем, міркуючи, чому не бачу кущів, які хитаються від його рухів, ані його строкатого камзола. Блазень як крізь землю провалився.

Ще й це дурне, безглузде повідомлення. Дорогою назад я міркував над цією химерною зустріччю, але потім викинув її з голови як дивну, але випадкову пригоду.

Чейд покликав мене наступної ночі. Згораючи від нетерпіння, я побіг вгору східцями. Але, піднявшись, зупинився, зрозумівши, що з моїми питаннями доведеться почекати. За кам’яним столом сидів Чейд, а Слінк виліз йому на плечі. Перед ним лежав новий розгорнутий манускрипт. Одну його половину притискав келих вина, а Чейд читав якийсь список, повільно водячи пальцем. Поки я проходив повз, то зазирнув у нього. То був список сіл і дат. Під кожним селом були якісь числа: скільки в ньому воїнів, купців, овець, глечиків з елем, мір зерна тощо. Я сидів за протилежним кінцем столу й чекав, бо вже навчився не переривати Чейда.

— Хлопчику, — м’яко сказав він, не дивлячись на манускрипт. — Що б ти зробив, якби якийсь хуліган підійшов ззаду і вдарив по голові? Саме тоді, коли ти стоїш спиною.

Я не забарився з відповіддю.

— Я повернувся б і зробив вигляд, що дивлюсь в інший бік. Але знайшов би довгу, грубу палицю — і проломив йому черепа.

— Гмм. Так, ми намагалися. Але хоч ми завжди вдаємо, що не помічаємо острів’ян, вони завжди знають, коли ми їх дуримо, і ніколи не нападають. Ну, якщо чесно, ми змогли обдурити кілька загонів звичайних піратів. Але не тих, хто прибуває на червоних кораблях. І от саме по них ми й хочемо вдарити.

— Чому?

— Бо вони шкодять нам найбільше. Бачиш, хлопче, ми звикли до набігів, можна сказати, пристосувалися: засіяти додатковий акр зерном, наткати додатковий рулон тканини, виростити двох волів замість одного. Всі наші фермери та городяни намагаються виробляти лишки, і якщо під час набігів комусь спалять сарай чи склад, кожен починає відновлювати втрачене. Але пірати на червоних кораблях не просто все грабують і плюндрують. Вони знищують все, а з собою забирають різні дрібниці, — Чейд замовк і втупився в стіну, наче бачив крізь неї.

— Безглуздо, — збентежено продовжив він, говорячи скоріше до себе. — Принаймні для мене. Це те ж саме, що вбити корову, яка щороку приводить добрих телят. Пірати з червоних кораблів палять зерно і сіно і вбивають худобу, яку не можуть забрати. Три тижні тому у Торсбі вони підпалили млин і висипали у вогонь зерно й борошно. Яка їм з цього вигода? Чому вони ризикують життям, аби всього-на-всього щось знищити? Вони навіть не намагаються захопити й утримувати територію; вони не висували нам жодних претензій. Можна захиститися від крадія. Але ці вбивають і знищують просто так. Торнсбі не будуть відбудовувати: у людей, що вижили, немає ні бажання, ні засобів. Вони переїхали звідти: хто деінде до своїх сімей, а дехто жебракує в наших містах. І так постійно.

Чейд зітхнув і помахав головою, щоб звільнитися від думок. Коли він підняв голову, то вже зосередився повністю на мені. Це було особливістю Чейда: він міг цілковито відволіктися від проблеми, що здавалося, мовби він забув за неї. Чейд промовив, наче це стосувалося лише його:

— Ти поїдеш з Веріті у Затишну бухту, де він буде переконувати лорда Келвара.

— Барріч мені казав. Але ми не розуміємо навіщо.

Чейд здивувався.

— Хіба ти сам не скаржився кілька місяців тому, що втомився від Оленячого замку і хочеш побувати в інших Шістьох герцогствах?

— Звичайно. Але я сумніваюся, що Веріті взяв мене через це.

Чейд чмихнув.

— Веріті начхати, хто його супроводжуватиме. Йому ніколи не бракує терпіння все ретельно розпланувати. Це не Чівелрі, який міг добирати людей. Втім, Веріті хороший солдат, і хтозна, можливо, за деякий час він стане гарним правителем. Проте ти правий: Веріті поняття зеленого не має, навіщо тобі з ним їхати. Це король знає. Ми говорили про це. Ти готовий відплатити йому за все, що він зробив? Готовий почати служити сім’ї?

Чейд так спокійно сказав це і щиро глянув на мене, тому я одразу ж заспокоївся й запитав:

— Мені треба буде когось убити?

— Можливо, — Чейд посовався у кріслі. — Вирішувати тобі. Вирішувати і виконувати… це інше, аніж коли тобі говорять: «Ось той чоловік, і з ним треба