Учень убивці - Робін Хобб

«Веріті, постривай!» Але коли я спробував ухопитися за його свідомість, тонка ниточка Скіллу обірвалася. Тому мені довелося послухатися його поради.

Ми продовжували свою подорож, а погода все погіршувалася. Кожен з нас давно вже мріяв потрапити додому. Гадаю, Барріч по-іншому почав ставитися до вмінь Гендза після тієї подорожі. Він по-тихому й добросовісно виконував свої обов’язки, тому коні й собаки йому довіряли. Врешті-решт він гідно замінив мене й Коба на стайні, а через те, що його дружба з Баррічем ставала все міцнішою, я ще гостріше відчував свою самотність, хоч і не зізнавався в цьому.

При дворі смерть Галена сприйняли як трагедію. Ті, хто погано знав його, найкраще про нього відгукувалися, вважаючи, що це все, без сумніву, через перенапруження; не дивно, що його серце не витримало в такому молодому віці. Дехто навіть пропонував назвати бойовий корабель на його честь, наче він був полеглим героєм. Але Веріті не підтримав цю ідею, тому її не було втілено. Тіло Галена відправили назад до Ферроу з усіма пошануваннями, де й поховали. Якщо Шрюд і здогадувався, що відбулося між Веріті та Галеном, то ніколи не говорив про це вголос. Мені — теж. Як і Чейд. Втрата майстра Скіллу, який не залишив по собі навіть учня на заміну, — це не жарти, особливо коли нам загрожували червоні кораблі. Це питання було винесено на обговорення, але Веріті навідруб відмовився визнавати Серену та інших учнів Галена.

Я так і не дізнався, чи Шрюд виказав мене Регалу. Я ніколи про це не питав і навіть не озвучував Чейду ці підозри. Гадаю, що не хотів про це навіть дізнаватися, щоб не втратити своєї відданості. Але в глибині душі, коли казав «мій королю», то мав на увазі Веріті.

Деревина, яку Раріск пообіцяв надіслати до Оленячого замку, прибула пізніше, аніж ми, оскільки її довелося тягнути сушею до Синьої ріки і там сплавляти до Турлейку, а звідти вже до Баккіпа. Дерево прибуло посеред зими і було саме таким, як обіцяв Раріск. Перший бойовий корабель, побудований з нього, назвали на честь загиблого принца. Певен, він би зрозумів чому, хоч і не схвалив би.

План короля Шрюда виявився вдалим. В Оленячому замку вже давно не було королеви, а з приїздом Кеттрікен весь двір пожвавішав. Люди заворожено переповідали про трагічну смерть її брата в ніч перед весіллям і про те, як вона мужньо трималася попри все. Її щире захоплення своїм чоловіком передалося навіть його народові і зробило Веріті героєм в очах підданих. Вони були неймовірною парою; юне та бліде обличчя красуні на тлі скромного й сильного Веріті. Вони з’являлися на кожному балі, куди з’їжджалися всі герцогства до останнього фіордика. Кеттрікен виголошувала виразні промови про те, що варто об’єднатися задля перемоги над піратами з червоних кораблів. Отже, Шрюд зібрав кошти і, незважаючи на зимові бурі, почав укріплювати береги Шістьох герцогств. Було зведено нові башти, і туди відрядили добровольців. Корабельні майстри змагалися за честь будувати бойові кораблі, а Баккіп наводнили добровольці-матроси. Тієї зими народ ненадовго повірив у власні легенди і здавалося, що піратів можна перемогти одним зусиллям волі. Я не поділяв загального захоплення, але спостерігав, як Шрюд заохочує його, і думав, як він підтримуватиме це, коли знову почнуть «перековувати» наших людей.

Я забув розповісти про того, кого втягнули в цей конфлікт лише через його відданість мені. До кінця моїх днів у мене зостануться шрами на руці від його старих зубів, якими він намагався витягнути мене з тієї ванни. Я ніколи не дізнаюся, як він це зробив, але коли нас знайшли, він лежав, поклавши голову мені на груди; все, що мучило його на цій землі, зникло: Нюхач помер. Я вірю, що він з легкістю попрощався з життям, пригадуючи те, як ми добре проводили час у дитинстві. Люди не можуть тужити, як собаки. Але наша туга триває довго.

Епілог

— Ви втомилися, — говорить мій слуга. Я не знаю, скільки він отак уже стоїть збоку. Слуга повільно нахиляється, щоб узяти перо з моїх знесилених рук. Я втомлено дивлюся на уривчастий слід від чорнила на сторінці. Я вже колись бачив щось подібне, але, гадаю, то було не чорнило. Можливо, струмочок крові, що засихав на палубі червоного корабля? Кров, яку пролив я. Або дим, який піднімався до блакитного неба, коли я приїхав надто пізно і не попередив село про піратський набіг? Чи жовта отрута, що крутилася, розчиняючись у склянці з водою, яку я з посмішкою пропонував комусь? Простий кучерявий локон жіночого волосся на моїй подушці? Слід від п’яток тіл, які ми витягували з охопленої вогнем башти в затоці Тюленів? Сльоза на щоці у матері, яка стискає своє «перековане» немовля, незважаючи на його злий плач? Спогади приходять без попередження і такі ж невблаганні, як червоні кораблі.

— Вам варто відпочити, — повторює хлопчик. Я розумію, що витріщився на чорнильну ляпку, яка темніє на папері. Це безглуздо. Ще один аркуш зіпсовано, й усі зусилля були марними.

— Прибери все, — говорю я.

Хлопчик збирає всі аркуші і складає абияк. Я нічого не кажу. Травники, історія, карти і мої роздуми — все змішалося в його руках і в моїй голові. Я вже не пам’ятаю, що збирався робити. Мій біль знову повернувся, але його легко притлумити, хоч це веде до божевілля. Я вже бачив це сотні разів. Тому замість цього відправляю хлопчика по два листочки карріму, імбирний корінь та перцеву м’яту для чаю і думаю над тим, що колись пошлю його по три листки тієї трави ч’юрдів.

Десь далеко чути голос мого друга:

— Ні.

Ось як треба писати фентезі. Книжки цієї авторки є справжніми діамантами в морі цирконів. Саме такою має бути фантастика. Зачитуюся!

Джордж Р. Р. Мартін,

автор циклу «Пісня льоду и полум'я»

У могутньому краї Шість герцогств живе Фітц — позашлюбний син принца-наступника. Одного дня в кімнаті Фітца з'являється таємничий старий на ймення Чейд. Ця зустріч назавжди змінює життя хлопця. Тепер він — асасин, холоднокровний шпигун-убивця, майстер ремесла смерті. Тим часом Шість герцогств страждають від набігів піратів-острів'ян. Ті, хто опиняється в їхньому полоні, назавжди втрачають інтерес до життя та людяність... Щоб захистити свій край, Фітц і Чейд вирушають у фантастичну