Учень убивці - Робін Хобб

— Ти ж не віриш у це, — впевнено сказав я.

— Ні, не вірю, бо в мене немає доказів. Як і підтвердження того, що у смерті твого батька винна королева.

Це все, що я пам’ятаю з тієї розмови. Але я впевнений, що Чейд навмисне змусив мене замислитися над тим, хто вбив мого батька. Таким чином я став би ще обережнішим з королевою. Я назавжди затямив це. Я далі навчався. Поступово моє волосся відростало, і на початку літа, здавалося, все вже було добре. Раз на кілька тижнів мене відправляли в місто з дорученнями. Скоро я усвідомив, що хто б мене не посилав, один чи два предмети були для Чейда. Тому я зрозумів, хто дає мені ці короткі моменти свободи. Я не завжди проводив час із Моллі, але мені було достатньо просто постояти під її вікном, поки вона мене не помітить і не кивне. Одного разу на ринку я почув, як хвалили її ароматні свічки, стверджуючи, що від дня смерті її матері ніхто не робив таких приємних і оздоровчих свічок. Я всміхнувся, радіючи за Моллі.

Влітку на узбережжя прийшло тепло, а разом з ним — острів’яни. Дехто прибував як чесний торговець з товарами з холодних країн: хутрами, бурштином, слоновою кісткою та діжечками з жиром. Також вони розповідали історії — ті самі, від яких у дитинстві в мене холонула кров у жилах. Наші моряки не довіряли тим людям, називаючи їх шпигунами і навіть гірше. Але вони привозили добрий крам і щедро платили золотом за наше вино й зерно. Тому купці брали його.

Також наше узбережжя відвідували інші острів’яни, хоч і не підходячи близько до Оленячого замку. Вони припливали з кинджалами та смолоскипами, луками і таранами, щоби плюндрувати і грабувати ті села, які вони грабували і плюндрували роками. Іноді це було схоже на криваве витончене змагання: для них — знаходити незахищені села і зненацька нападати, для нас — заманювати їх нібито вразливими місцями, а потім різати й убивати самих піратів. Але якщо це й було змагання, то того літа воно погано закінчилося. Щоразу, буваючи в місті, я слухав багато історій про руйнування та ремствування людей.

У замку серед вояків усі, зокрема і я, почувалися якось безглуздо. Острів’яни легко оминали наші бойові кораблі й жодного разу не втрапили в пастку. Вони вдаряли там, де було найменше людей, і в найнеочікуваніших місцях. Найбільше страждав від цього Веріті, оскільки після зречення Чівелрі престолу йому довелося зміцнювати королівство. У тавернах розмовляли про те, що тепер, коли Веріті втратив підтримку старшого брата, все піде шкереберть. Ніхто ще не нарікав на Веріті, але це був тривожний дзвіночок, бо великої підтримки у нього теж не було.

Я з хлопчачою безтурботністю вважав, що набіги острів’ян мене не стосуються. Звісно, це погано, і мені було трохи шкода тих селян, оселі яких спалено і зруйновано. Але, перебуваючи у безпеці в Оленячому замку, я не усвідомлював, що мешканці інших портів жили в постійному страху та сум’ятті. Я не розумів болю тих селян, яким доводилося щороку відбудовувати свої обійстя, а наступного року всі їхні зусилля оберталися на попіл. Але недовго я перебував у такому щасливому невіданні.

Одного ранку я прийшов на заняття з Баррічем, хоча вже довго лікував тварин і школив молодих жеребців і кобил. Я вже давно зайняв місце Коба у стайні, а він став конюхом і псарем Регала. Але в той день, на мій подив, Барріч забрав мене нагору і посадив за стіл. Невже я весь ранок лагодитиму кляту збрую?

— Сьогодні я вчитиму тебе гарної поведінки, — зненацька оголосив Барріч. У його голосі прозвучав сумнів, наче він не вірив, що я можу цього навчитися.

— З кіньми? — недовірливо запитав я.

— Ні. Це ти й так умієш. З людьми. Як поводитися за столом і підтримувати розмову після цього.

— Навіщо?

Барріч спохмурнів.

— Бо чомусь тобі треба їхати разом з Веріті до Затишної бухти на зустріч з лордом Келваром Ріппонським. Він не допомагав лорду Шемшаю укріплювати башти на узбережжі. Той закидає лорду Келвару, що він зняв усіх вартових із башт і острів’яни зуміли пропливти й навіть пришвартуватися біля Дозорного острова. Звідти вони можуть набігати на села Шемшая у герцогстві Шокз. Принц Веріті збирається поговорити з Келваром з приводу цих звинувачень.

Я одразу вловив суть. Це була досить поширена чутка у Баккіпі. У лорда Келвара з герцогства Ріппон було три сторожові башти. Дві з них, що стояли на межі Затишної бухти, були добре укомплектовані, оскільки захищали найкращий порт у герцогстві Ріппон. Але башта на Дозорному острові захищала незначну територію Ріппона, яка не відігравала великого значення для лорда Келвара; скелясті береги були природним захистом декільком селам, тому пірати під час набігів наражалися б на небезпеку розбитися об високі скелі. На південний берег рідко хто нападав, а на Дозорному острові жили хіба що чайки, кози та купа молюсків. Але ця башта відігравала велику роль у попереджувальному захисті Південної затоки в герцогстві Шокз. З неї було видно внутрішні й зовнішні канали, а позаяк вона стояла на природній височині, то її попереджувальні вогні проглядалися з материка. У Шемшая була сторожова башта на Яєчному острові, але то, по суті, невелика купка піску, яка стирчала над хвилями під час припливу. Звідти нічого не було видно, і її постійно треба було лагодити через зсув піску та припливи, під час яких башта опинялася під водою. Але звідти було видно попереджувальний вогонь з башти на Дозорному острові й відкривалася можливість посилати попередження-повідомлення далі. Питання було в тому, чи на Дозорному острові запалять вогонь.

З давніх-давен рибні промисли та узбережжя Дозорного острова, де збирали молюсків, належали герцогству Ріппон, тому лорд Келвар відповідав за часткове укріплення сторожової башти. Але для утримання гарнізону треба було привозити туди людей та провіант, постачати дрова й олію для маяка й захищати саму башту від сильних океанських штормів, які лютували на закинутому острівці. Вояки не любили там нести варту. Ходили чутки, що відправка туди було м’якою формою покарання для неслухняних і недисциплінованих гарнізонів. Келвар, коли був напідпитку, часто заявляв, що нехай лорд Шемшай сам