Учень убивці - Робін Хобб

Почався дрібний дощ, тому скоро стемніло, а я досі стояв. Дивився на замок, який чорнів на тлі зірок. Там і тут розливалося світло. В якийсь момент я захотів поставити свою корзину і втекти в темряву, щоб більше ніколи не повертатися. Цікаво, хтось би став мене шукати? Але натомість я переклав корзину в другу руку й повільно продовжив свій шлях угору.

Розділ 7

Завдання

Коли королева Дезайр померла, ходили чутки, що її отруїли. Я вирішив написати тут те, що знаю достеменно. Королева Дезайр направду померла від отрути, але вона сама її приймала впродовж довгого часу. Король не мав до цього жодного стосунку. Він часто намагався відучити її від надмірного вживання міцних напоїв. Король звертався до цілителів та знахарів, але як тільки йому вдавалося відучити її від однієї звички, вона одразу ж знаходила іншу.

Наприкінці літа на її останньому році життя королева взагалі стратила розум, змішуючи різне зілля, і вже не приховувала своєї звички. Її поведінка була тяжким випробуванням для Шрюда, бо коли вона напивалася вина чи накурювалася, то постійно звинувачувала всіх у найбезглуздіших речах і підбурювала народ, не звертаючи уваги на те, хто був присутній. Читач може подумати, що такі надмірності королеви під кінець життя мали б відштовхнути її прихильників. Але вони, навпаки, заявляли, що це Шрюд довів її до самознищення або й сам отруїв. Але я точно знаю, що король не причетний до її смерті.

Перед церемонією похорону Барріч постриг мене, залишивши волосся на товщину одного пальця. Затим він поголив собі голову і навіть бороду та брови на знак жалоби. Його бліда шкіра на голові виділялася на тлі червоних щік та носа. Барріч зараз виглядав навіть дивніше, аніж лісові жителі, які склеювали волосся живицею і фарбували зуби начервоно й начорно. Діти дивилися на тих дикунів і перешіптувалися у них за спиною, але вони тихо обожнювали Барріча. Гадаю, це через його очі. Я колись бачив отвори в черепах, то в них було більше життя, аніж в очах у Барріча в ті дні.

Регал відправив чоловіка, аби той відбештав Барріча за те, що він поголився налисо і постриг мене. Це передбачалося для жалоби за коронованим королем, а не за особою, яка зреклася престолу. Барріч витріщався на посланця, аж поки той не пішов. Веріті зрізав волосся та бороду на товщину однієї руки. Це означало жалобу за братом. Дехто з вартових у замку відрізали від своїх заплетених кісок певну частину. Так воїни вшановували своїх бойових товаришів. Але те, що Барріч зробив із собою і мною, було занадто. Тому люди чудувалися з нас. Я хотів запитати, чому повинен оплакувати батька, якого жодного разу не бачив (та й він мене теж). Але я не відважився через застиглий погляд та вираз обличчя Барріча. Ніхто не доповів Регалу, що він зрізав по одному жалобному локону з грив усіх коней та про смердюче вогнище, на якому він спалив усе жертовне волосся. У мене промайнула думка, що Барріч посилав частинки своєї душі до Чівелрі; цього звичаю його навчили ще слуги його бабусі.

Складалося враження, що помер не Чівелрі, а Барріч. Його тіло скувала якась холодна сила. Він виконував свою роботу бездоганно, але без жодних теплих почуттів чи задоволення. Його помічники, які до цього змагалися навіть за короткий схвальний кивок з його боку, тепер відверталися від нього, наче соромлячись. Лише Лисиця була з ним. Стара сучка ходила за ним хвостиком. Барріч не звертав на неї уваги і навіть не чіпав її. Але вона завжди була поряд. Я одного разу співчутливо обійняв її й навіть одважився прочитати її думки, але наштовхнувся на якусь страхітливу порожнечу. Вона тужила разом зі своїм хазяїном.

Об скелі билися люті шторми. Негода ніби казала, що весна не настане ніколи. Чівелрі поховали у Вербовому лісі. В замку оголосили легкий скорботний піст, який швидко закінчився. Скидалося на те, що це просто данина традиції, а не справжня скорбота. Тих, хто по-справжньому тужили за Чівелрі, здавалося, звинувачували в поганому смаку. Публічне життя Чівелрі скінчилося разом зі зреченням престолу, тому вважалося, що з його боку нетактовно привертати до себе увагу своєю смертю.

За тиждень після смерті мого батька я прокинувся від знайомого протягу з таємних сходів та жовтого світла, яке вказувало мені дорогу. Я піднявся й побіг сходами до свого сховку. Я дуже хотів позбутися всіх отих дивних подій, які відбувалися навколо мене, і далі разом з Чейдом змішувати трави й виготовляти суміші, які дивно чаділи. Я хотів позбутися того непевного стану, в якому перебував з моменту смерті Чівелрі.

Але та половина кімнати, де стояв стіл, за яким ми працювали, була темна. Чейд сидів у другій, біля каміна. Він кивком голови вказав на місце біля себе. Я присів, дивлячись на нього знизу вгору, але Чейд продовжував вдивлятися у вогонь. Він підняв свою пошрамовану руку й опустив її на моє жорстке волосся. Ми трішки посиділи там, разом спостерігаючи за вогнем.

— От так воно і є, — нарешті сказав Чейд і замовк, наче все уже було сказано, і скуйовдив моє коротко стрижене волосся.

— Барріч постриг мене, — зненацька сказав я.

— Бачу.

— Ненавиджу цей стан. Волосся колеться об подушку, і я не можу заснути. Та й капюшон не тримається на голові. Я схожий на дурня.

— Ти схожий на хлопця, що оплакує свого батька.

Я помовчав кілька секунд. І подумав, що моя зачіска — це трішки довший варіант занадто короткої стрижки Барріча. Але Чейд мав рацію. Так мусив виглядати хлопчик, який оплакує батька, а не васал свого короля. Але це ще більше розізлило мене.

— Але чому я мушу його оплакувати? — запитав я в Чейда те, чого не зважився спитати в Барріча. — Я навіть його не знав.

— Він був твоїм батьком.

— Якась жінка народила мене. А коли він дізнався про це, то втік. Батько. Він ніколи не дбав про мене, — зухвало вимовив я. Дике горе Барріча і тиха скорбота Чейда довели мене до сказу.

— Ти цього не знаєш. То лише чутки. Ти ще малий, щоб зрозуміти такі речі, й ніколи не бачив, як дикі птахи відвертають увагу хижаків від своїх дітей, прикидаючись пораненими.

—