Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Та сидіти по-царськи і їсти з горностаєвих тарілок, я гадаю!
— У тому й річ, Фреде. Немає грошей. І палацу. І землі. Ані мідного грошика!
— Що, нічого?
— Навіть сушеної горошини, Фреде.
— Я думав, усі великі цабе мають цілі скрині грошей.
— Ну а я, Фреде, велике цоб. Я нічого не знаю про те, як треба шляхтувати! Я не хочу носити шикарне шмаття, полювати на балах і оце-о все.
Сержант Колон присів поруч із ним.
— І ти ніколи не здогадувався про круті родинні зв’язки?
— Ну... мій кузен Вінсент раз попав за непристойне чіпляння до служниці герцогині Квірму...
— Покоївки чи посудомийки?
— Здається, посудомийки.
— Тоді це, мабуть, не рахується. Ще хтось про все це знає?
— Ну, вона ж знала, і от пішла та розповіла...
— Я про твоє графство.
— Тільки пан Ваймз.
— Ну, тоді так, — сказав сержант Колон, повертаючи Ноббі сувій. — Ти повинен нікому нічого не казати. Тоді тобі не доведеться ходити в золотих штанях і полювати на балах, нехай ці балахи собі бігають, де вони там водяться. Посидь тут, а я принесу тобі горнятко чаю, не проти? Ми все порішаємо, ти не хвилюйся.
— Ти красунчик, Фреде.
— Нас таких тут двоє, ваше графство! — підморгнув Колон. — Еге ж?
— Не треба, Фреде, — стомлено промовив Ноббі.
Двері Управління відчинилися.
Всередину, як дим, заповз туман. У ньому світилися два червоних ока. Коли туман розсіявся, відкрилася масивна постать ґолема.
— Ох, — сказав сержант Колон.
Ґолем простягнув дощечку.
Я ПРИЙШОВ ДО ВАС.
— Так-так. Я, е, так, я бачу, — вимовив Колон.
Ґолем перевернув дощечку. Там було написано:
Я ЗІЗНАЮСЯ В УБИВСТВІ. ЦЕ Я ВБИВ СТАРОГО ЖЕРЦЯ. ЗЛОЧИН РОЗКРИТО.
Коли Колон припинив ворушити губами, то заметушився за захистом свого столу, що раптом видався дуже ненадійним, і почав ритися в паперах.
— Ти за ним стеж, Ноббі, — сказав він. — Дивися, щоб не втік.
— Чого це йому тікати? — здивувався Ноббі.
Сержант Колон знайшов відносно чистий аркуш.
— Так, так, так, мабуть, я краще... Як тебе звати?
Ґолем написав:
ДОРФЛ.
На час, коли він дістався Латунного мосту (бруківка з каменів середнього розміру, відомих як «котячі голови», значної кількості не вистачає), Ваймз почав замислюватися, чи робить він те, що слід.
Осінні тумани завжди були густими, але він ніколи не думав, що все настільки кепсько. Туманна завіса глушила звуки міста і перетворювала найяскравіші вогні на тьмяні плямки світла, хоча теоретично сонце ще не сіло.
Ваймз ішов уздовж парапету. З туману випливла приземкувата лискуча фігура. Це був один із дерев’яних гіпопотамів, який-небудь далекий пращур Родріка чи Кіта. Їх було по чотири на кожному боці мосту, і всі вони дивилися в бік моря.
Ваймз проходив повз них тисячі разів. Це були його давні друзі. Холодними ночами, коли хотілося сховатись від клопотів, він часто стояв за прихистком якогось із них.
Було ж таке, атож? І не так щоб і давно. У Варті була лише жменька людей, і вони не шукали собі проблем. А потім прибув Морква, і раптом вузьке коло їхніх життів розірвалося, і тепер у Варті служили майже тридцять осіб (о, включно з тролями, ґномами й тому подібними), і вони не уникали проблем, вони їх шукали — і завжди успішно знаходили. Кумедно. Як, у своєму стилі, висловився Ветінарі, чим більше поліцейських, тим більше реєструється злочинів. Але тепер Вартові патрулювали вулиці, і якщо й не всі вони були такими ж умілими в даванні копняків, як Щебінь, то однозначно могли наклепати як слід.
Він запалив сірника об ногу гіпопотама і склав долоні, захищаючи сигару від сирого вітру.
Тепер от ці вбивства. Якби Варта за них не взялася, всім було би байдуже. Двоє старих, убитих в один день. Нічого не вкрадено... Він виправився: наче нічого не вкрадено. Звичайно, з крадіжками в тому-то й річ, що вкрадене зникає зі свого місця.
Далі, жертви майже точно не волочилися за чужими жінками. Імовірно, вони й не пригадали б, що таке «волочитися за жінками». Один проводив весь час серед старих релігійних книжок; інший, о боги, спеціалізувався на військовому використанні хлібопродуктів.
Про них, напевне, сказали б, що вони вели безгрішні життя.
Але Ваймз був поліцейським. Цілком безгрішного життя не веде ніхто. Можливо, якщо дуже тихо залягти в якому-небудь льосі, вдалося б провести день, не скоївши жодного правопорушення. Але тільки можливо. Та й тоді вас могли б звинуватити в дармоїдстві.
У будь-якому разі, Анґва, схоже, сприйняла цю справу особисто. Вона завжди співчувала слабким.
Те саме стосувалося і Ваймза. Інакше не можна було. Не тому, що вони з Анґвою були чистими й шляхетними душами, бо вони такими не були. Бути на боці слабких було необхідно через те, що ті — не сильні.
У цьому місті кожен дбав про себе сам. Тому-то й виникли гільдії. Люди об’єднувалися проти інших людей. Гільдія захищала свого члена з колиски до могили або, у випадку Найманців, до могил інших. Вони навіть дотримувалися закону — принаймні у певному сенсі. Крадіжка без ліцензії каралася смертю за першого ж випадку.[38] За цим стежила Гільдія злодіїв. Такий хід справ видавався неможливим, проте це працювало.
Це працювало, як годинник. І це тішило всіх, крім тих, хто випадково потрапляв у шестірні.
Волога бруківка під його підошвами була заспокійливо реальною.
Боги, він за цим скучив. За старих часів він ходив у патруль сам-один. Коли о третій ночі на всьому світі неначе були тільки він і лискуче каміння, все якимось чином набувало сенсу...
Він зупинився.
Світ навколо перетворився на кристал жаху, особливого жаху, який не має жодного відношення до ікол, іхору чи привидів, але має повне відношення до перетворення знайомого на незнайоме.
Щось фундаментальне було не так.
Його свідомості знадобилося кілька моторошних секунд, щоб сприйняти деталі того, що вже помітила його підсвідомість. На парапеті з цього боку мосту стояло п’ять статуй.
А мало бути чотири.
Він дуже повільно повернувся і підійшов до крайньої. Все гаразд, це був гіпопотам.
Так само було і з наступною. На ній було графіті. Напис «Тут був Вонкер» не ніс нічого надприродного.
Ваймзу здалося, що наступна статуя розташована надто близько, і коли він поглянув на неї...
