Глиняні ноги - Террі Пратчетт

— Це... наглядати мовчки?

— Десь так, — акуратно відповіла Анґва.

— Я тут подумала — дивно, що на бійні є ручний цап, — мовила Смішинка, коли вони крокували крізь туман.

— Що? А, ти про цапа-проводжайла, — зрозуміла Анґва. — Такі є на більшості боєнь. Це не просто свійська тварина. Гадаю, його краще вважати співробітником.

— Співробітником? Яку таку роботу він може виконувати?

— Ха. Щодня заходити на бійню. Це і є його робота. От уявляєш загін для худоби, повний переляканих тварин? І вони не мають ватажка... а тут оцей спуск у будівлю, і на вигляд страшнуватий... і — оп — ось є цей цап, він не наляканий, і худоба йде за ним, і, — Анґва зобразила перерізання горлянки, — назад виходить тільки цап.

— Це жахливо!

— Гадаю, з точки зору цапа все нормально. Принаймні він виходить, — сказала Анґва.

— А звідки ти про все це знаєш?

— Працюючи у Варті, чого лише не дізнаєшся.

— Бачу, мені багато чого доведеться навчитися, — сказала Смішинка. — Для початку, ніколи б не подумала, що треба носити зі собою шматок тканини!

— Це спецспорядження для роботи з нежиттю.

— От про часник і вампірів, скажімо, я знаю. Ще проти вампірів працює будь-який освячений предмет. А що працює проти перевертнів?

— Даруй? — перепитала Анґва, все ще роздумуючи про ґолема.

— Я маю срібну кольчугу, яку обіцяла постійно носити своїм рідним, але що ще діє на перевертнів?

— Джин із тоніком, як варіант, — неуважно сказала Анґва.

— Анґво?

— Га? Так? Що?

— Хтось казав мені, що один перевертень працює у Варті! Не можу в це повірити!

Анґва спинилася і подивилась на ґноминю згори вниз.

— Я про те, що вовча натура рано чи пізно дасться взнаки, — проказала Смішинка. — Дивно, що командор Ваймз це дозволяє.

— Так, у Варті є перевертень, — підтвердила Анґва.

— Так і знала, що з констеблем Візитом щось не те.

У Анґви відвисла щелепа.

— У нього постійно голодний вигляд, — вела своєї Смішинка. — І весь час він дивно посміхається. Я перевертнів упізнаю.

— Він таки трохи голодний на вигляд, це правда, — погодилася Анґва. Нічого кращого на думку їй не спало.

— О, я триматимусь від нього подалі!

— Чудово, — сказала Анґва.

— Анґво...

— Так?

— Чому ти свій жетон носиш на комірці?

— Що? А. Ну... так він завжди під рукою. Розумієш? За будь-яких обставин.

— Мені теж так робити?

— Не думаю.

Пан Шкарпетка підстрибнув.

— Дорфле, та ж дурна ти клята каменюко! Ніколи не підкрадайся з-за спини до людини з ножем для нарізки бекону! Я ж тобі вже казав! Намагайся якось шуміти, коли ходиш, хай тобі грець!

Ґолем підняв свою дощечку, на якій було написано:

СЬОГОДНІ Я НЕ МОЖУ ПРАЦЮВАТИ.

— Чого це? От у ножа для бекону вихідних не буває!

СЬОГОДНІ СВЯТИЙ ДЕНЬ.

Шкарпетка поглянув у червоні очі. Старий Рибогін, коли продавав Дорфла, про щось таке попереджав, чи не так? Казав щось на кшталт: «Часом вони йдуть кудись на кілька годин, бо в них святий день. Це через слова в їхніх головах. Якщо він не сходить до свого храму чи куди там вони ходять, слова перестануть працювати — не питай мене чому. Спиняти їх безглуздо».

Створіння обійшлося в п’ятсот тридцять доларів. Шкарпетка вважав це вигідною оборудкою — і, поза всяким сумнівом, вона була вигідною. Бісова штукенція припиняла працювати лише тоді, коли не було що робити. А часом, подейкували, не припиняла й тоді. Розповідали про ґолемів, які затоплювали будинки, бо ніхто не наказав їм припинити приносити воду з криниці, або мили тарілки, доки ті не ставали тонкими, як папір. Тупі потвори. Але корисні, коли не спускати з них очей.

Та все ж, все ж... Шкарпетка розумів, чому ніхто не тримав ґолемів подовгу. Це через ту манеру, коли оця дворука машинерія стоїть, вбирає твої слова і висновує з них... що? І ніколи не скаржиться. Та й не розмовляє взагалі.

Тож володіння ґолемом може непокоїти, і угоду з новим власником підпишеш із великим полегшенням.

— Щось багато останнім часом стало святих днів, — сказав Шкарпетка.

ЧАСОМ ТАК БУВАЄ.

Вони ж ніколи не сачкують, еге ж? Ґолеми існують, щоб працювати.

— Не знаю, чи впораємось ми... — почав Шкарпетка.

СЬОГОДНІ СВЯТИЙ ДЕНЬ.

— Ох, ну добре. Завтра маєш вихідний.

СЬОГОДНІ. СВЯТИЙ ДЕНЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВЕЧОРА.

— Тоді чимшвидше повертайся, — безсило сказав Шкарпетка. — Або я... Швидко повертайся, почув?

Це була ще одна біда. Цим створінням неможливо було пригрозити. Їх ніяк не можна було позбавити платні, бо вони її не отримували. Їх неможливо було налякати. Рибогін казав, що один ткач із Сонного Пагорба наказав своєму ґолемові розбити себе молотом — і той це зробив.

ТАК. Я ПОЧУВ.

У певному сенсі те, ким вони були, не мало значення. Власне, їхня анонімність була необхідним елементом справи. Вони вважали себе частиною ходу історії, припливною хвилею прогресу та потоком майбутнього. Це були люди, які відчували, що Час Настав. Політичні режими можуть пережити напади варварських орд, божевільних терористів і таємні організації, але коли успішні й анонімні люди сідають за великий стіл і міркують про подібні речі, режими мають серйозні проблеми.

Один сказав:

— Принаймні це чистий спосіб. Безкровний.

— І, звісно, це піде на благо місту.

Всі поважно закивали. Що добре для них — добре і для Анк-Морпорка, це навіть не обговорювалося.

— І він не помре?

— Схоже, він просто лишатиметься... недужим. Мені сказали, що дозу можна міняти.

— Добре. Краще нехай він буде недужим, аніж мертвим. З Ветінарі я б на могилу не покладався.

— Я чув, він якось сказав, що віддає перевагу кремації.

— У такому разі лишається сподіватися, що попіл розвіють справді старанно.

— А як щодо Варти?

— А що Варта?

— А.

Правитель Ветінарі розплющив очі. Всупереч усякій логіці, йому боліло волосся. Він зосередився, і розмазана тінь біля ліжка набула вигляду Семюела Ваймза.

— А, Ваймзе, — слабко сказав він.

— Як почуваєтеся, ваша високосте?

— Воістину кепсько. Що то був за чоловік з неймовірно кривими ногами?

— Пончик Джиммі, ваша високосте.