Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Біговий кінь?
— Схоже на те, ваша високосте.
— Товстий біговий кінь? Звичайно ж, перегони він ніколи не вигравав?
— Гадаю, ніколи, ваша високосте. Але саме на цьому заробив купу грошей.
— А. Він мені дав молока і якусь липку мікстуру, — Ветінарі зосередився. — Мені було добряче зле.
— Я так і зрозумів, ваша високосте.
— Дивний вираз. Добряче зле. Цікаво, і як він став загальноприйнятим? Звучить... веселенько. Власне, досить життєрадісно.
— Так, ваша високосте.
— Я ніби підхопив сильну застуду, Ваймзе. Голова не працює.
— Справді, ваша високосте?
Патрицій подумав. У голові йому явно засіло щось інше.
— А чому він досі пахне кіньми, Ваймзе? — поцікавився він.
— Він коновал, ваша високосте. Збіса хороший. Я чув, минулого місяця він лікував Страшну Фортуну, то вона впала лише на останньому кроці.
— Не дуже обнадійливо, Ваймзе.
— О, ну не знаю, ваша високосте. Вона звалилася мертвою, коли підійшла до стартової лінії.
— А. Розумію. Ну-ну. Ох і недовірливий же ви, Ваймзе.
— Дякую, ваша високосте.
Патрицій піднявся на ліктях.
— Ваймзе, нігті на ногах можуть боліти?
— Не можу знати, ваша високосте.
— Гадаю, зараз я б трохи почитав. Життя триває, еге ж?
Ваймз підійшов до вікна.
На краю балкона за вікном, втупившись у туман, скоцюрбилася страхітлива фігура.
— Констеблю Ринва, все спокійно?
— Так, фаша милоште, — відповіла проява.
— Я вікно зачиню. А то туман лізе.
— Маєте рацію, фаша милоште.
Ваймз зачинив вікно, защемивши кілька мацаків, які поступово розтанули в повітрі.
— Що це було? — спитав Правитель Ветінарі.
— Ґорґулья констебль Ринва, ваша високосте. Від нього мало толку на параді і збіса мало — на вулиці, але коли йдеться про те, щоб лишатися на одному місці, він неперевершений. Він — чемпіон світу з непорушності. Якщо вам потрібен переможець змагань зі стояння на стометровій дистанції, то це до нього. Коли ми ловили Глушила з Паркового провулка, він три дні провів на даху під дощем. І повз нього ніхто не прослизне непоміченим. А ще капрал Бурссон патрулює коридор, поверхом нижче перебуває констебль Толознебіж, констеблі Кремніт та Морен — у кожній із сусідніх кімнат, а сержант Щебінь постійно їх перевірятиме, і хто раптом засне, отримає такого копняка, що й ви, ваша високосте, про це дізнаєтесь, бо той покидьок проб’є собою стіну.
— Чудова робота, Ваймзе. Чи правильно я здогадуюся, що серед моїх охоронців немає жодної людини? Схоже, самі ґноми та тролі.
— Так безпечніше, ваша високосте.
— Ви про все подбали, Ваймзе.
— Сподіваюся, ваша високосте.
— Дякую, Ваймзе, — Ветінарі сів і взяв зі столика біля ліжка стос паперів. — А тепер не смію вас затримувати.
У Ваймза відвисла щелепа.
Ветінарі підняв погляд.
— Ще щось, командоре?
— Е... Гадаю, ні, ваша високосте. Напевне, я піду?
— Якщо не заперечуєте. У мене в кабінеті, я впевнений, накопичилося багато паперів, тож був би вдячний, якби ви когось по них послали.
Ваймз зачинив за собою двері — дещо різкіше, ніж було необхідно. Боги, це його доводило до сказу — те, що Ветінарі вмикав і вимикав його, як перемикач, і мав природної вдячності не більше, ніж алігатор. Патрицій покладався на Ваймза, знав, що той зробить свою роботу, і більше нічого його не обходило. Ну, коли-небудь Ваймз йому зробить... зробить...
...збіса добре зробить свою роботу, звичайно ж, бо не вміє робити нічого іншого. Але це розуміння робило все ще гіршим.
Туман за стінами палацу був густим і жовтавим. Ваймз кивнув охороні біля входу і визирнув на його рухливі хмари.
Дорога до Управління в Псевдополь-Ярді звідси була майже прямою. І через туман вечір у місті настав рано. Народу на вулицях було небагато: всі лишалися по хатах, задраївши вікна від вологих пасем, які, здавалося, проникали повсюди.
Так... пусті вулиці, холодний вечір, сирість у повітрі...
Щоб довести все це до досконалості, не вистачало лише одного. Він відіслав носильників із портшезом додому і повернувся назад, підійшовши до одного з охоронців.
— Ви — констебль Вдаха, еге ж?
— Так точно.
— Який у вас розмір взуття?
Вдаха перелякався.
— Що, ваша милосте?
— Це просте запитання, чоловіче!
— Сьомий з половиною, ваша милосте.
— Від старого Штепселя з Новошвацької? Дешеве?
— Так точно!
— Палац не може охороняти людина в картонних черевиках! — глузливо-весело заявив Ваймз. — Знімайте їх, констеблю. Візьміть мої. На них досі драконяче... ну, що б воно там не було — але вони вам підійдуть. Не стійте з роззявленим ротом. Давайте сюди свої черевики, чоловіче. Мої можете лишити собі. У мене їх багато, — додав Ваймз.
Констебль із переляканим подивом спостерігав, як Ваймз взув дешеві черевики, випрямився, заплющив очі і пару разів тупнув по землі.
— Ага, — сказав він. — Я перед палацом, правильно ж?
— Е... так, ваша милосте. Ви ж щойно звідти вийшли. Це оцей великий будинок.
— Ага, — весело погодився Ваймз. — Але я знав би, що я тут, навіть якби не вийшов з нього перед тим!
— E...
— Бруківка, — пояснив Ваймз. — Вона нестандартного розміру і трішки увігнута. Ви не помітили? Ноги, чоловіче! Ось чим ви повинні навчитися думати!
Спантеличений констебль дивився, як Ваймз радісним кроком зникає в тумані.
Капрал його світлість граф Анкський Ноббі Ноббс штовхнув двері Управління Варти і непевно завалився всередину.
Сержант Колон підняв погляд від столу й охнув.
— Ти в порядку, Ноббі? — спитав він, підбігаючи підтримати тіло, що ледь стояло на ногах.
— Це жах, Фреде. Жах!
— Ось, присядь. Ти весь зблід.
— Мене ушляхтили, Фреде! — простогнав Ноббі.
— Прокляття! Ти бачив, хто це зробив?
Ноббі безмовно передав йому сувій, який вручив йому Дракон, Король Гербів, і відкинувся на стільці. Дістав з-за вуха тоненьку самокрутку і припалив її тремтячою рукою.
— І що його робити, — промовив він. — Стараєшся, не висовуєшся, нікому не створюєш проблем, а тоді стається отаке.
Колон повільно прочитав сувій, ворушачи губами на складних словах на кшталт «цей» чи «бо».
— Ноббі, ти це читав? Тут написано, що ти граф!
— Той старий сказав, що їм потрібно буде ще багато чого перевірити, але він вважає все цілком
