Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Ну... пам’ятаєте про «поцілунок життя»? — сказав Морква. — Штучне дихання? Я знаю, що ти-то, Ноббі, пам’ятаєш. Ми з тобою разом були на тих курсах із першої допомоги.
— Я тіки того туди пішов, шо ви сказали, шо там дають чай із тістечком, — похмуро відгукнувся Ноббі. — І все одно ж той, хто зображував постраждалого, втік, коли настала моя черга.
— Оті тут те саме, що перша допомога, — сказав Морква. — Коли нам потрібно, щоб людина знову почала дихати, ми намагаємося вдихнути в неї повітря...
Всі обернулися до ґолема.
— Але ж ґолеми не дихають, — зауважив Колон.
— Авжеж, ґолемам відома лише одна річ, яка дає життя, — сказав Морква. — Вкладені в голову слова.
Всі обернулися до папірців на столі.
— Тут стає х-холодно, — тремтячим голосом заговорив Ноббі. — Я т-точно відчуваю ауру в п-повітрі! Ніби хтось...
— Що тут відбувається? — спитав Ваймз, струшуючи вологу з плаща.
— ...відчинив двері, — завершив Ноббі.
Минуло десять хвилин.
У сержанта Колона і Ноббі, всім на втіху, скінчилася зміна. Колон, зокрема, ніяк не міг зрозуміти, навіщо продовжувати слідство, коли вже є зізнання. Це виходило за рамки його навчання та досвіду. Отримуєш зізнання — і все.
Не можна ж не вірити іншим. Точніше, їм не віриш, коли вони наполягають, що не винні. Довіряти можна тільки тим, хто визнає провину. Інші підходи підривають саму суть поліцейської служби.
— Біла глина, — сказав Морква. — Ми знайшли саме білу глину. І погано випалену. А Дорфла зроблено з темної теракоти, і він твердий, як камінь.
— Останнім, що бачив старий жрець, був ґолем, — вказав Ваймз.
— Це був Дорфл, не сумніваюся, — погодився Морква. — Але це ще не означає, що саме Дорфл є вбивцею. Гадаю, він опинився там саме тоді, коли старий помирав, от і все.
— Он як? А чому?
— Я... ще не впевнений. Але я раніше перетинався з Дорфлом. Він завжди видавався дуже чемним.
— Він працює на бійні!
— Можливо, ваша милосте, це й не найгірше місце роботи для когось чемного, — сказав Морква. — В будь-якому разі, я перевірив усі архівні справи, які зумів знайти, і, схоже, ґолеми ніколи ні на кого не нападали. І взагалі не чинили жодних злочинів.
— Ох, та годі, — проказав Ваймз. — Усі знають...
Він затнувся; до його цинічного слуху долетів його ж недовірливий голос: — Що, ніколи?
— О, завжди ходять чутки, що хтось знає когось, чий приятель мав дідуся, який чув, як хтось когось убив, і ви самі розумієте, скільки зазвичай в цьому правди, ваша милосте. Ґолемам заборонено завдавати шкоди людям. Це записано в їхніх сувоях.
— Я знаю одне: мене від них тіпає, — сказав Ваймз.
— Від них усіх тіпає, ваша милосте.
— Ходить купа історій про те, як вони коять різні дурниці — виготовляють тисячу чайників або викопують ями глибиною в п’ять миль, — сказав Ваймз.
— Так, але ж це не зовсім те саме, що злочинна діяльність, чи не так, ваша милосте? Це просто прихований опір.
— Що значить «опір»?
— Тупе виконання наказів, ваша милосте. Розумієте... Йому кричать: «Іди роби чайники!» — от він їх і робить. Не звинуватиш же його в тому, що він підкорився наказові. А скільки саме чайників зробити, йому ніхто не говорив. Ніхто не вважає, що їм потрібно думати, от вони й відігруються на тому, що не думають.
— Вони перетворюють працю на бунт?
— Це тільки припущення, ваша милосте. Гадаю, для ґолема такий підхід був би логічним.
Обоє знову машинально обернулися до нерухомої ґолемової постаті.
— Він нас чує? — спитав Ваймз.
— Не думаю, ваша милосте.
— Ну а ця справа із запискою?..
— Е... Я думаю, вони вважають, що мертва людина просто втратила свій чем. Гадаю, вони не розуміють, як ми влаштовані, ваша милосте.
— Я, капітане, цього не розумію теж.
Ваймз дивився в порожні очі ґолема. Кришка Дорфлового черепа так і лишалася відкритою, і через очниці пробивалося світло свічок. На вулицях Ваймз нерідко зустрічав цих лячних потвор, але цей нерухомий ґолем був у чомусь іще страшнішим. Уява сама собою малювала, як ці очі спалахують, створіння встає і йде вперед, розмахуючи кулаками-молотами. І це було більше, ніж уявою. Скидалося на те, що такою є природа речей. Можливістю, яка чекає на слушну мить.
«Ось чому ми всі їх ненавидимо, — подумав він. — Ці бездушні очі стежать за нами, ці величезні обличчя обертаються нам услід, і хіба це все не має такий вигляд, ніби вони беруть все і всіх на замітку? І коли ми чуємо, що десь у Квірмі ґолем розбив чиюсь голову, хіба ми не готові наперед і з радістю цьому повірити?»
Внутрішній голос, голос, який зазвичай він чув лише тихої нічної години або ж, за давніших часів, на половині пляшки віскі, додав: «Враховуючи, як ми їх використовуємо, можливо, ми боїмося, бо знаємо, на що заслуговуємо...»
«Ні... за цими очима нічого немає. Тільки глина й чарівні слова».
Ваймз знизав плечима.
— Я сьогодні ганявся за ґолемом, — сказав він. — Той був на Латунному мосту. Клята потвора. Слухайте, у нас є зізнання і зображення з ока жертви. Якщо ви не маєте нічого кращого за... припущення, то ми повинні...
— Повинні що, ваша милосте? — поцікавився Морква. — Нічого більшого ми йому заподіяти не можемо. Він і так зараз мертвий.
— Ви хочете сказати, вимкнений.
— Так, ваша милосте. Можна сказати й так.
— Якщо старих убив не Дорфл, то хто?
— Не знаю, ваша милосте. Але, гадаю, знає Дорфл. Можливо, він простежив за вбивцею.
— А могли йому наказати когось прикрити?
— Можливо, ваша милосте. Або він сам так вирішив.
— Ви ще почніть мене переконувати, що вони мають почуття. А де поділася Анґва?
— Вона вирішила дещо перевірити, ваша милосте, — сказав Морква. — Мене... здивувало ось це. Це було у нього в руці.
Він показав.
— Шматочок сірника?
— Ґолеми не курять, ваша милосте, і не користуються вогнем. Якось... дивно, що це в нього опинилося.
— Ага, — саркастично мовив Ваймз. — Мабуть, це Доказ.
Слід Дорфла на вулиці був написаний великими літерами. Ніздрі Анґви сповнювала суміш запахів бійні.
