Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Вона дійшла до глухого кута. Його замикали якісь складські ворота. Анґва принюхалася. Тут було й багато інших запахів. Тісто. Фарба. Жир. Соснова смола. Гострі, свіжі, гучні аромати. Вона принюхалася ще. Тканина? Шерсть?

На грязюці проглядалася мішанина слідів. Великих слідів.

Та частинка Анґви, що завжди пересувалася на двох ногах, зауважила, що сліди, які вели від воріт, відбилися поверх тих слідів, які вели до них. Вона обнюхала все навколо. До дванадцяти створінь, кожне зі своїм виразним запахом — запахом швидше товарів, ніж живих істот, — зовсім нещодавно спустилися ось цими сходами. А потім усі дванадцятеро вийшли назад.

Вона пробігла сходами і наштовхнулася на нездоланну перешкоду.

Двері.

Дверні ручки зазвичай до лап не пристосовані.

Вона визирнула. Ніде нікого не було. Лише туман висів поміж будинків.

Анґва зосередилася і змінилася, на мить сперлася на стіну, поки світ не перестав хитатися, і натиснула ручку дверей.

За ними був великий льох. Щось розібрати в темряві нелегко було б навіть зором перевертня.

Доводилося лишатись у людській подобі. Коли вона була людиною, вона краще мислила. На жаль, за цих конкретних обставин суттєву частину її думок займав той факт, що вона гола. Будь-хто, знайшовши в своєму льосі голу жінку, не може не почати ставити запитань. А може обійтися і без запитань — навіть простого «Дозвольте?». Безумовно, Анґва дала б собі раду, але вона воліла цього уникнути. Важко потім було б пояснити форму поранень на трупі.

От і не варто гаяти час.

Стіни було вкрито написами. Великі літери, маленькі літери, але всі написані рівним почерком, притаманним ґолемам. Одні фрази було написано крейдою, інші — фарбою, треті — вугіллям, а місцями їх просто видряпали в камені. Написи йшли від підлоги аж до стелі, один зверх іншого, так густо, що часто годі було розібрати зміст. Лише то тут, то там у безладді літер пробивалося слово-друге:

 ...ІСТИННО НЕ... ЗРОБЛЕНЕ НИМ НЕ... ГНІВ НА ТВОРЦЯ... ГОРЕ БЕЗГОСПНИМ... СЛОВА В... ГЛИНИ НАШОЇ... НЕХАЙ... ПРИВЕДИ НАС ДО СВОБО...

Пил серед підлоги був переворушений, так, ніби тут потопталося чимало народу. Вона присіла і потерла підлогу, раз у раз принюхуючись до пальців. Запахи. Це були запахи виробництва. Вони відчувалися і без надприродного нюху. Так, ґолеми нічим не пахнуть — тільки глиною та тим, із чим працюють...

І... під її пальцями щось прокотилося. Це була тоненька паличка, довжиною лише в пару дюймів. Сірник без голівки.

За кілька хвилин пошуків вона знайшла ще десяток; вони валялися так, ніби їх просто випускали з рук.

А дещо на віддалі від решти лежала половинка сірника.

Її нічний зір уже майже не працював. Але нюх тримався після перетворення значно довше. Сірники пахли сильно — тією ж сумішшю запахів, що вела до входу в це сире підземелля. Але запах бійні, пов’язаний для неї з Дорфлом, був лише на уламку сірника.

Вона присіла навпочіпки і подивилася на купку крихітних паличок. Сюди прийшли дванадцять осіб (дванадцять осіб із найрізноманітнішим родом занять). Ненадовго. Вони... вони сперечалися: ось звідки писанина на стінах. Потім зробили щось із одинадцятьма сірниками (на які ще не встигли нанести голівки. Може, ґолем із запахом соснової смоли працював на фабриці сірників?), плюс одним уламком сірника.

А тоді вони всі вийшли і розійшлися кожен своєю дорогою.

І дорога Дорфла привела його просто до штаб-квартири Варти, де він зізнався.

Чому?

Вона ще раз понюхала половинку сірника. Жодного сумніву в тому, кому належала ця суміш запахів крові і м’яса, не було.

Дорфл зізнався в убивстві...

Вона поглянула на написи на стіні і здригнулася.

— Будьмо, Фреде, — сказав Ноббі, підіймаючи кухля.

— Ми можемо повернути гроші до скарбнички завтра. Ніхто не похопиться, — сказав сержант Колон. — Такі так, це ж на випадок крайньої потреби.

Капрал Ноббс понуро зазирнув у свого кухля. Відвідувачі «Латаного барабана» часто так робили після того, як першу спрагу було втамовано, і вони отримували змогу як слід роздивитися те, що п’ють.

— Що ж мені робити? — простогнав він. — Якщо ти магнат, то маєш носити всякі корони, довгі мантії і все таке. Воно ж усе коштує грубу копійку. І роботи ж повно, — він зробив ще одного величезного ковтка. — Це зветься гноблéс облúже.

— Нобблез обліж, — виправив Колон. — Еге. Означає, що мусиш поводитись зачотно. Давати гроші на благодійність. Бути добрим до бідняків. Віддавати заношене шмаття своєму садівникові, поки воно ще не зовсім заношене. Я на цьому знаюся. Мій дядько був дворецьким у старої вельможної Селашіль.

— Нема в мене ніякого садівника, — сумно промовив Ноббі. — І саду теж. І ніякого старого шмаття, крім того, шо на мені, — він зробив іще ковток. — То вона віддавала своє старе шмаття садівникові, так?

Колон кивнув.

— Ага. Нас той садівник завжди трохи дивував, — він дав знак барменові. — Ще дві пінти «Старомолюскового», Роне, — він поглянув на Ноббі. Його давній друг був пригніченішим, ніж будь-коли раніше. Вони повинні дати цьому раду разом. — І для Ноббі теж, — гукнув він.

— Будьмо, Фреде.

Коли Ноббі осушив першого кухля практично одним ковтком, у сержанта Колона брови полізли на лоба. Ноббі дещо непевно поставив кухля на стіл.

— Якби ж я мав купу грошей, — сказав Ноббі, беручи нового кухля. — Я думав, магнатом-то і бути неможливо, якщо ти — не багатенький покидьок. Думав, для цього одразу дають мішок грошей в руки і корону на голову. Це ж безглуздо — бути ноббі-лі-те-том і при цьому бідняком.[40] Якась дурня, — він осушив кухля і бахнув ним об стіл. — П-простий і багатий — так, це т-тіки так.

Бармен перехилився до сержанта Колона.

— Що це таке з капралом? Він же ніколи більше пів пінти до рота не брав. А це вже восьма.

Фред Колон нахилився поближче до нього і куточком рота прошепотів:

— Між нами, Роне, вся річ у тім, що тепер він пер.

— Справді? Можу собі уявити, що саме.

В Управлінні Сем Ваймз крутив у пальцях сірники. Він не став питати в Анґви, чи впевнена вона у своїх висновках. Анґва не переплутала б навіть запахи тижневої давності.

— Ким же тоді були