Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Ні, ваша милосте. Такої фрази теж немає в жодній священній книзі, — сказав констебль Візит, але завагався й сумлінно уточнив: — За винятком «Апокрифа» до «Заповіту помсти Оффлера». Але ці слова — з ценотінської «Книги істини», — він зневажливо форкнув, — як вони її називають. Це те, що їхній фальшивий бог...
— Чи міг би я просто почути переклад, без релігієзнавчих дискусій? — спитав Ваймз.
— Як скажете, ваша милосте, — Візит набрав ображеного вигляду, проте таки розгорнув папірець і знову зневажливо форкнув. — Це — деякі з законів, які їхній бог нібито дав першим людям після того, як зробив їх із глини та випалив. Закони типу «Трудися плідно в усі дні життя твого», ваша милосте, і «Не вбий», і «Не возгордися». І тому подібне, ваша милосте.
— І все? — спитав Ваймз.
— Так точно, — відповів Візит.
— Просто релігійні норми?
— Так точно.
— Є ідеї, чому це було у нього в роті? Було схоже, ніби бідака прикурив останню сигарету.
— Ні, ваша милосте.
— Я зрозумів би, якби там було написано щось у стилі «Сокруши ворогів своїх», — сказав Ваймз. — Але ж воно лише каже: «Працюй як слід і не створюй проблем».
— Цено був досить ліберальним богом, ваша милосте. Не дуже вимогливим у заповідях.
— Звучить цілком гідно, як порівняти з іншими богами.
Візит подивився несхвально.
— Ценотіни вимерли після п’яти сотень років ведення одних із найкривавіших воєн на континенті.
— Пошкодуєш блискавиць — зіпсуєш паству, еге ж? — сказав Ваймз.
— Даруйте, ваша милосте?
— О, нічого. Красно дякую, констеблю. Я, е, подбаю, щоб про все дізнався капітан Морква, а вас, ще раз дякую, не смію відволікати від...
Ваймз відчайдушно прискорив мову, але все одно був надто повільним, щоб утримати Візита, який витягнув з-під нагрудника згорток паперів.
— Я приніс вам останній випуск журналу «Неприкрашені факти», ваша милосте, а також цьогомісячний «Бойовий клич», де міститься багато статей, які, не сумніваюся, вас зацікавлять — включно із закликом пастора Дери Носа до пастви встати на весь зріст і щиро говорити до народу через поштові скриньки.
— Е-е-е, дякую.
— Не можу не помічати, що буклети та журнали, які я дав вам минулого тижня, так і лежать на столі, де я їх поклав, ваша милосте.
— О, справді, перепрошую, знаєте ж, як воно буває, зараз стільки роботи, важко знайти час на...
— Врятувати душу від довічного прокляття ніколи не рано, ваша милосте.
— Я постійно про це думаю, констеблю. Дякую.
«Це нечесно, — подумав Ваймз, коли Візит пішов. — На місці злочину в моєму місті лишилася записка, і що? Вона безсовісно не виявилася погрозою! Може, це були останні карлючки помираючого, що твердо намірився назвати свого вбивцю? Ні. Просто трішки релігійної маячні. Який сенс у Доказах, які загадковіші за саму загадку?»
Він черкнув на Візитовому перекладі пару слів і сунув його в папку «Вхідні».
Анґва надто пізно згадала, чому завжди уникала району біля боєнь о цій порі місяця.
Вона могла змінювати подобу в будь-який час, за власним вибором. Про цю рису перевертнів люди забули. Зате запам’ятали одну важливу річ: повня справляє на перевертнів нездоланний вплив. Місячні промені досягали самої серцевини її морфінної пам’яті і переключали всі перемикачі незалежно від того, хотіла Анґва цього чи ні. Зараз до повні лишалося тільки пару днів. І ніжний запах тварин у стайнях та крові з боєнь перекрикував її суворе вегетаріанство. Він бив просто по її тромбоцитах.
Вона втупилася в затемнений будинок перед собою.
— Гадаю, ми зайдемо через чорний хід, — сказала вона. — І ти постукаєш.
— Я? Та мене й не помітить ніхто! — заперечила Смішинка.
— Покажеш свій жетон і скажеш, що ти з Варти.
— На мене ніхто не зверне уваги! З мене сміятимуться!
— Рано чи пізно тобі доведеться цього навчитися. Ну ж бо.
Двері відчинив кремезний чолов’яга в заляпаному кров’ю фартуху. На його неймовірний подив, одна ґномська рука вхопила його за пояс, а інша тицьнула йому просто в обличчя жетон, тим часом як ґномський голос десь із району його пупка оголосив:
— Ми з Варти, ясно? Саме так! І якщо ти нас не впустиш, ми закусимо твоїми тельбухами!
— Гарна спроба, — промимрила Анґва. Вона відсунула Смішинку вбік і широко всміхнулась м’яснику.
— Пане Шкарпетко? Ми б хотіли поговорити з одним із ваших співробітників. Із паном Дорфлом.
Чоловік іще не зовсім відійшов від появи Смішинки, але зумів зосередитися.
— З паном Дорфлом? Та що ж такого він накоїв?
— Ми просто хочемо з ним поговорити. Можна зайти?
Пан Шкарпетка поглянув на Смішинку, яка аж тремтіла від нервового збудження.
— А я маю вибір? — спитав він.
— Скажімо так: щось на кшталт вибору, — відповіла Анґва.
Вона намагалася не дихати носом, аби не відчувати спокусливих міазмів крові. В приміщенні було навіть своє ковбасне виробництво. Туди йшли ті частини тіл тварин, які інакше ніхто не став би їсти — та й навіть не впізнав би.
Аромати бійні ледь не вивертали її людське нутро, але в самій глибині її єства щось нашорошило вуха й заблагало побільше цієї суміші із запахів свинини, яловичини, баранини та...
— Щурятина? — спитала вона, принюхуючись. — Не знала, що ви постачаєте і для ґномів, пане Шкарпетко.
Пан Шкарпетка раптом перетворився на людину, яка всіляко прагнула мати вигляд готової до співпраці.
— Дорфле! Бігом іди сюди!
Почулися кроки, і з-за стелажів з кістяками биків виступила величезна постать.
Дехто має упередження проти неупокоєних. Анґва знала, що командор Ваймз почувався в їхній присутності некомфортно, хоча останнім часом його ставлення до них полегшало. Кожному потрібно відчувати свою вищість над кимось іншим. Живі ненавиділи неупокоєних, а неупокоєні — вона відчула, як стискаються її кулаки — не терпіли неживих.
Ґолем на ім’я Дорфл трохи кульгав, бо одна його нога була дещо коротша за іншу. Він не носив ніякого одягу, бо все одно не мав чого прикривати, тож вона бачила плями там, де протягом багатьох років на тріщини накладалися свіжі шматки глини. Плям було стільки, що вона мимоволі замислилася, якого ж він віку. При створенні ґолема йому намагалися надати аналогу людської мускулатури, але після численних
