Глиняні ноги - Террі Пратчетт

— Ми вирвали в нього зізнання, — заявив сержант Колон, аж підстрибуючи на місці. — Він запирався, але врешті-решт ми змусили його зізнатися! І в нас же є інші нерозкриті злочини, що варто би взяти до уваги.

Дорфл підняв свою дощечку.

Я ВИНЕН.

З його руки щось випало.

Це «щось» було коротеньким і білим. З вигляду — уламок сірника. Морква підняв його і роздивився. Потім поглянув на список, підготований Колоном. Список був досить довгим і містив усі нерозкриті злочини в місті за останні пару місяців.

— Він в усьому цьому зізнався?

— Поки що ні, — сказав Ноббі.

— Ми ще не все йому зачитали, — додав Колон.

Дорфл написав:

ЦЕ ВСЕ Я.

— Ого! — вигукнув Колон. — Пан Ваймз буде нами таки задоволений!

Морква підійшов до ґолема. Очі того світилися тьмяним оранжевим.

— Це ти вбив отця Трубчека?

ТАК.

— Бачите? — сказав сержант Колон. — Усе однозначно.

— А чому ти це зробив? — спитав Морква.

Мовчання.

— А пана Гопкінсона в Музеї хліба?

Я.

— Забив його залізним ломом? — спитав Морква.

ТАК.

— Секундочку, — здивувався Колон. — Ви ж наче казали, його...

— Відставити, Фреде, — наказав Морква. — Чому ти вбив старого, Дорфле?

Мовчання.

— А що, обов’язково повинен бути мотив? Ґолемам довіряти не можна, мій тато завжди так казав, — знову втрутився Колон. — «Дивиться, дивиться, а потім накинеться», — ось як він казав.

— Вони хоч колись кого-небудь вбивали? — спитав Морква.

— Хоче, не хоче, що тут думати, — туманно відповів Колон. — Мій тато казав, що якось йому довелося працювати з одним із них, то той весь час на нього вирячався. Обернешся, а він... втупився в тебе і дивиться.

Дорфл сидів прямо, непорушно дивлячись просто перед собою.

— І очі світяться! — докинув Ноббі.

Морква підтягнув стільця і осідлав його, дивлячись Дорфлу в обличчя. Він замислено крутив у пальцях уламок сірника.

— Я знаю, що ти не вбивав пана Гопкінсона і, думаю, отця Трубчека теж, — промовив він. — Гадаю, коли ти його знайшов, він помирав. Гадаю, ти намагався врятувати його, Дорфле. Власне, я практично впевнений, що зможу це довести, якщо матиму змогу проглянути твій чем...

Очі ґолема спалахнули так, що світло залило все приміщення. Здійнявши кулаки, він ступив уперед.

Ноббі вистрілив.

Дорфл спіймав довжелезну стрілу на льоту. Метал заверещав, і стріла перетворилася на розпечений до червоного залізний прут, скручений в ґолемовій долоні.

Але Морква вже був у ґолема за спиною, відкриваючи кришку його черепа. Ґолем обернувся, здіймаючи залізяку як кийка — і тут світло в його очах згасло.

— Є, — сказав Морква, стискаючи в руці пожовклий сувій.

У кінці Нетацької вулиці стояла шибениця. Злочинців або тих, кого визнавали злочинцями, підвішували там тихо погойдуватися на вітерці як наочні приклади справедливої кари — та, в міру розпаду тіл, основ анатоми.

Колись батьки приводили сюди зграйки своїх дітей, щоб ознайомити їх із моторошним прикладом тих лих, які чекають на злочинців, ізгоїв та людей, які опинилися не в тому місці й не в той час. Діти роздивлялися страшні рештки, що з рипінням гойдалися на ланцюгах, і вислуховували суворі настанови старших, а тоді (це ж Анк-Морпорк) із криками «Вау! Класі» бігли гойдатися на трупах.

Нині в місті проблему перенаселення вирішували у більш тихі та ефективні способи, але, за традицією, на шибениці лишався висіти досить реалістично виконаний дерев’яний манекен. Час від часу яка-небудь досить дурна ворона намагалася виклювати йому око, в результаті залишаючись із помітно коротшим дзьобом.

Задихаючись, Ваймз пришкандибав до шибениці.

На той час переслідуваний міг уже бути де завгодно. Та й рештки сонячного світла вже остаточно спасували перед туманом.

Ваймз стояв біля рипучої шибениці.

Її свідомо запроектували так, щоби вона рипіла. «Який сенс у публічній демонстрації кари за злочин, якщо вона не рипить найзловіснішим чином?» — цей аргумент спрацював. У заможніші часи винаймали якого-небудь старого, щоб він забезпечував рипіння, тягнучи за спеціальні шворки, але зараз для цього існував годинниковий механізм, який достатньо було заводити лише раз на місяць.

З манекена спливала роса.

— Та гори воно синім полум’ям, — пробурчав Ваймз і рушив назад, звідки прибіг.

За десять секунд блукання в тумані він обі щось спіткнувся.

Це був дерев’яний «труп», пожбурений кимось у канаву.

Коли він дістався назад до шибениці, там лише побрязкував оповитий туманом ланцюг.

Сержант Колон постукав ґолема по грудях. Почувся пустотілий звук.

— Як горщик для квітів, — сказав Ноббі. — Як вони взагалі ходять, коли вони як горщики, га? Вони ж мають весь час тріскатися.

— А ще вони тупі, — сказав Колон. — Я чув, у Квірмі одному звеліли викопати траншею, а тоді забули про нього, а згадали, тільки коли траншея була повна води, бо він її прокопав аж до річки...

Морква розгорнув чем на столі і поклав поряд записку, яку дістали з рота отця Трубчека.

— Він мертвий, так? — спитав тим часом сержант Колон.

— Знешкоджений, — відповів Морква, переводячи погляд з папірця на папірець.

— Чудово. У мене десь там є кувалда, то я...

— Ні, — урвав Морква.

— Та ви ж бачили, що він учворив!

— Не думаю, що він і справді міг на мене напасти. А думаю я, що він хотів нас налякати.

— І йому це вдалося!

— Фреде, поглянь-но.

Сержант Колон зиркнув на стіл.

— Ненаші букви, — сказав він тоном, покликаним відобразити, що немає нічого кращого за старий добрий рідний алфавіт (крім хіба що запаху часнику).

— А тебе тут нічого не дивує?

— Ну... здається, вони однакові, — визнав сержант Колон.

— Оцей пожовклий папірець — це чем Дорфла. Другий — з рота отця Трубчека, — сказав Морква. — Літера в літеру одне й те саме.

— І чого б це?

— Гадаю, Дорфл написав ці слова і вклав записку в рота старому Трубчеку після того, як нещасний помер, — повільно проказав Морква, продовжуючи переводити погляд з одного папірця на інший.

— Бр-р-р! Фе! — прокоментував Ноббі. — Це гадість, це...

— Ні, ви не розумієте, — сказав Морква. — Я хочу сказати, він написав їх, бо це — єдині відомі йому слова, які діють...

— Як