Глиняні ноги - Террі Пратчетт
У цьому й була вся справа. Ґолем мав вигляд ручної роботи. Звичайно, з усіма цими саморемонтами протягом свого існування він став здебільшого витвором самого себе. Ґолемові трикутні очі слабко світилися. Зіниць не було — тільки темно-червоний відблиск притлумленого вогню.
Він тримав довгого, важкого різницького ножа. Сама не своя, Смішинка не могла відірвати від цього тесака нажаханого погляду. Друга рука ґолема тримала кінець мотузки, на іншому кінці якої перебував великий, волохатий і дуже пахучий цап.
— Чим ти зайнятий, Дорфле?
Ґолем кивнув на цапа.
— Годуєш цапа-проводжайла[37]?
Ґолем кивнув ще раз.
— Ви маєте якісь справи, пане Шкарпетко? — спитала Анґва.
— Ні, я саме...
— Ви маєте справи, пане Шкарпетко, — з наголосом сказала Анґва.
— А. Е. Так. Е? Так. Авжеж. Піду перевірю, як там тельбухи варяться...
Йдучи, м’ясник спинився і помахав пальцем перед тим місцем, де мав би бути ніс Дорфла, якби ґолеми мали носи.
— Якщо ти щось накоїв... — почав він.
— Думаю, за тельбухами треба простежити просто негайно, — гостро сказала Анґва.
М’ясник поквапився геть.
На подвір’ї панувала тиша, хоча через стіни долітав шум міста. З того боку бійні раз у раз чулося бекання стривожених овець. Дорфл стояв «струнко», стискаючи тесак і дивлячись під ноги.
— Це що, замаскований під людину троль? — прошепотіла Смішинка. — Поглянь на ці очі!
— Це не троль, — відповіла Анґва. — Це ґолем. Людина з глини. Це машина.
— Він має вигляд людини!
— Бо це машина, зроблена так, щоб мати вигляд людини.
Анґва обійшла навколо створіння.
— Дорфле, я хочу прочитати твій чем, — сказала вона.
Ґолем відпустив цапа, підняв тесака й увігнав його в колоду для патрання туш біля Смішинки, так що ґноминя аж відскочила. Потому він посунув прив’язану до його плеча дощечку, відчепив від поворозки олівця і написав:
ГАРАЗД.
Коли Анґва підняла руку, Смішинка помітила тонку лінію, що перетинала ґолемове чоло. На її жах, уся верхівка ґолемового черепа раптом піднялася. Анґва абсолютно спокійно сягнула рукою всередину й дістала звідти пожовклий сувій.
Ґолем завмер. Його очі погасли.
Анґва розгорнула сувій.
— Якесь священне письмо, — сказала вона. — Завжди так. Якась мертва давня релігія.
— Ти його вбила?
— Ні. Життя, якого немає, не забереш.
Вона вклала сувій назад і з клацанням закрила кришку черепа.
Ґолем ожив, його очі знову засвітилися.
Смішинці перейняло подих.
— Що ти зробила? — зажадала вона.
— Поясни їй, Дорфле, — звеліла Анґва.
Товсті ґолемові пальці з неймовірною швидкістю запрацювали олівцем.
Я — ГОЛЕМ. МЕНЕ ЗРОБИЛИ З ГЛИНИ. МОЄ ЖИТТЯ — В СЛОВАХ. СПЕЦІАЛЬНІ СЛОВА У МОЇЙ ГОЛОВІ ДАЮТЬ МЕНІ ЖИТТЯ, МОЄ ПРИЗНАЧЕННЯ — ПРАЦЮВАТИ. Я ВИКОНУЮ ВСІ НАКАЗИ. І НІКОЛИ НЕ ВІДПОЧИВАЮ.
— Які спеціальні слова?
ВІДПОВІДНІ ТЕКСТИ, ЯКІ ЛЕЖАТЬ В ОСНОВІ ВІРИ. ҐОЛЕМ ПОВИНЕН ПРАЦЮВАТИ. ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.
Цап влігся поряд із ґолемом і почав жувати жуйку.
— Сталося два вбивства, — сказала Анґва. — Я не маю сумнівів, що принаймні одне, а то й обидва, вчинив ґолем. Ти можеш щось сказати з цього приводу, Дорфле?
— Вибач, секунду, — втрутилася Смішинка. — Ти хочеш сказати, що... його живлять слова? Тобто... Воно хоче сказати, що його живлять слова?
— Чом би й ні? Слова мають силу. Це всі знають, — відгукнулася Анґва. — Навколо нас більше ґолемів, ніж ти думаєш. Зараз вони вийшли з моди, проте існують. Вони можуть працювати під водою, або в цілковитій темряві, або по коліно в отруті. Роками. Їм не потрібно ні відпочивати, ані їсти. Вони...
— Але ж це рабство! — скричала Смішинка.
— Звісно ж, ні. З тим же успіхом можна вважати рабинею ручку дверей. То, Дорфле, ти можеш що-небудь мені повідомити?
Смішинка все дивилася на встромлений в колоду тесак. Слова на кшталт «довгий», «важкий» та «гострий» сповнювали її голову щільніше, ніж будь-які слова могли б наповнювати глиняний череп ґолема.
Дорфл мовчав.
— Як давно ти тут працюєш, Дорфле?
ОСЬ УЖЕ ТРИСТА ДНІВ.
— Ти маєш вихідні?
ВИ ГЛУЗУЄТЕ. НАВІЩО МЕНІ ВИХІДНІ?
— Я маю на увазі, ти ж не постійно перебуваєш на бійні?
ЧАСОМ Я ВИХОДЖУ З ДОРУЧЕННЯМИ.
— І бачишся з іншими ґолемами? Слухай уважно, Дорфле: я знаю, що ваша братія якось тримає зв’язок. І якщо якийсь ґолем вбиває справжніх людей, я не поставлю на вас навіть розбитого горнятка. Озирнутися не встигнете, як з’являться юрби народу зі смолоскипами. І великими кувалдами. Ти вловлюєш мою думку?
Ґолем знизав плечима.
ЖИТТЯ, ЯКОГО НЕМАЄ, НЕ ЗАБЕРЕШ, — написав він.
Анґва скинула руки.
— Я лише намагаюся поводитись цивілізовано, — заявила вона. — Я ж могла б от просто зараз тебе конфіскувати. За звинуваченням «Перешкоджання слідству, коли мене і так усе дістало». Ти знаєш отця Трубчека?
ЦЕ СТАРИЙ ЖРЕЦЬ, ЩО ЖИВЕ НА МОСТУ.
— Звідки ти його знаєш?
Я РОБИВ ТУДИ ДОСТАВКИ.
— Його вбито. Де ти був під час убивства?
НА БІЙНІ.
— А звідки ти знаєш, коли це було?
Дорфл завагався. Далі він писав дуже повільно, наче слова, перш ніж потрапити на дощечку, проходили довгенький шлях, і то лише після серйозних роздумів.
ЦЕ МАЛО СТАТИСЯ НЕЩОДАВНО, ОСКІЛЬКИ ВИ ЗБУДЖЕНІ. А ОСТАННІ ТРИ ДНІ Я ПРАЦЮВАВ ТУТ.
— Весь час?
ТАК.
— Цілодобово?
ТАК. ЛЮДИ ТА ТРОЛІ РІЗНИХ ЗМІН МОЖУТЬ ПІДТВЕРДИТИ. ПРОТЯГОМ ДНЯ Я МАЮ РІЗАТИ ХУДОБУ, БІЛУВАТИ Й РОЗДІЛЯТИ ТУШІ, КОЛОТИ КІСТКИ. А ВНОЧІ Я ПОВИНЕН РОБИТИ КОВБАСИ І ВАРИТИ ПЕЧІНКИ, СЕРЦЯ, НИРКИ, ШЛУНКИ Й КИШКИ.
— Це жахливо, — промовила Смішинка.
ДЕСЬ ТАК, — швидко черкнув олівець.
Дорфл повільно повернув голову до Анґви й написав:
Я ЩЕ ПОТРІБЕН?
— Якщо будеш потрібен, ми знаємо, де тебе знайти.
МЕНІ ШКОДА ТОГО СТАРОГО.
— Добре. Ходімо, Смішинко.
Йдучи з подвір’я, вони відчували ґолемів погляд.
— Він збрехав, — сказала Смішинка.
— Чому ти так гадаєш?
— Він мав такий вигляд, ніби бреше.
— Можливо, ти маєш рацію, — сказала Анґва. — Але ж бачиш, яке велике це місце. Закладаюся, ми не доведемо, що він на пів години кудись виходив. Думаю, я
