Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Вона обережно підняла підставку і зазирнула на її нижній бік.

Смішинка знову роззирнулася. Якби це був ґномський бар, підлога вже була б липкою від пива, повітря тремтіло б від жлуктіння, і всі співали б. Вони могли б співати найновіший ґномський хіт «Золото, золото, золото», або один зі старих шлягерів — «Золото, золото, золото», або шедевр усіх часів — «Золото, золото, золото». За кілька хвилин було би пожбурено першу сокиру.

— Ні, — сказала Смішинка. — Настільки погано я тут не почуваюся.

— Випий, — сказала Анґва. — Маємо ще піти й поглянути на... дещо.

Раптом її зап’ястя схопила величезна кошлата рука. Вона підняла погляд до моторошного обличчя, що наче складалося лише з очей, пащеки й шерсті.

— Привіт, Шлітцене, — спокійно сказала вона.

— Ха, я чув про одного барона, який серйозно тобою невдоволений, — сказав Шлітцен; алкогольні випари просто-таки кристалізувались у його подиху.

— Це моя справа, Шлітцене, — сказала Анґва. — Чому б тобі не повернутися до своєї комірчини, як і годиться пристойному бабаєві?

— Ха, він каже, ти ганьбиш Давній Край...

— Будь ласка, пусти, — сказала Анґва. Її шкіра там, де її схопив Шлітцен, побіліла.

Смішинка переводила погляд з її зап’ястя на плече бабая. Істота була худою, але дужою, м’язи всіювали руки, як перлини — разок намиста.

— Ха, ти носиш жетон, — глузливо продовжив Шлітцен. — Що доброго в...

Анґва зробила блискавичний рух. Вільною рукою вона вхопила щось з-за пояса й накинула це на Шлітценову голову.

Він затнувся і лишився стояти, злегка похитуючись узад і вперед і видаючи тихі стогони. З його голови, як носовичок із голови позбавленого смаку пляжника, звисав невеликий квадрат щільної матерії.

Анґва відштовхнула назад стілець і схопила підставку для пива. Неясні постаті вздовж стін загрозливо бурмотіли.

— Забираймося звідси, — сказала вона. — Ігорю, дай нам пів хвилини, а тоді можеш знімати з нього ковдру. Ходім.

Вони поквапилися на вулицю. За туманом у небі вже вгадувався натяк на сонце, але порівняно з мороком у «Бірсі» це було сяйво життєрадісного дня.

— Що з ним сталося? — спитала Смішинка, підтюпцем намагаючись не відставати від Анґви.

— Екзистенційна невпевненість, — пояснила Анґва. — Він не знає, існує він чи ні. Це жорстоко, я знаю, але це єдиний дієвий спосіб, який ми виявили проти бабаїв. Найліпше вдаватися до синіх пухових ковдр, — вона помітила вираз обличчя Смішинки. — Слухай, бабай забирається геть, якщо сховати голову під ковдру. Усім це відомо, еге ж? Отже, якщо сховати під ковдру голову самого бабая...

— А, розумію. Ох, це таки жорстоко.

— За десять хвилин він буде в нормі.

Анґва запустила картонну підставку для пива через провулок.

— А що він казав про барона?

— Я не дослухалася, — обережно сказала Анґва.

Смішинка здригнулася в тумані, але не тільки від холоду.

— У нього така вимова, ніби він з Убервальду, як і ми. Там неподалік від нас жив один барон, то він терпіти не міг, коли хтось виїздив із країни.

— Авжеж...

— Він і вся його родина були перевертнями. Один із них з’їв мого троюрідного брата.

У голові Анґви завирували спогади. Її завжди переслідували картини її трапез із тих часів, коли вона ще не сказала: «Ні, так жити не можна». Ґном, ґном... Та ні, вона була впевнена, що ніколи б... Рідні завжди сміялися з її перебірливості в їжі...

— Ось чому я їх терпіти не можу, — продовжувала Смішинка. — О, кажуть, що їх можна приручити, але я кажу, що хто вовком став, той вовком помре. Їм не можна довіряти. Вони ж злі від природи, чи не так? Я кажу, що вони будь-якої миті можуть озвіріти знову.

— Так. Мабуть, ти маєш рацію.

— А найгірше, що більшу частину часу вони мають вигляд справжніх людей.

Анґва моргнула, втішена, що її приховують одночасно туман та непереборна самовпевненість Смішинки.

— Ходімо. Ми майже на місці.

— Якому?

— Ми зустрінемось із деким, хто або є вбивцею, якого ми шукаємо, або знає цього вбивцю.

Смішинка застигла.

— Але ти маєш лише меча, а я й того не маю!

— Не хвилюйся, зброя нам не знадобиться.

— А, це добре.

— Вона все одно не допомогла б.

— Ох.

Ваймз відчинив двері, щоб подивитися, що за галас стоїть внизу в офісі. Проблеми були у чергового капрала — в цьому випадку це був ґном.

— Знову? Та скільки разів тебе вбивали вже на цьому тижні?

— Я виконував свою роботу! — відповідав невидимий скаржник.

— Вантажив часник? Ти ж вампір, чи не так? Ні, от прогляньмо, яку роботу ти собі знаходиш... Загострювач штахетин на виробництві парканів, тестувальник сонцезахисних окулярів на «Арґус-оптиці»... Я надумую, чи тут і справді є якась нездорова тенденція?

— Дозвольте, командоре Ваймз?

Ваймз через плече поглянув на усмішку, що променіла з обличчя, яке прагнуло чинити світові лише добро, навіть якщо світ наразі мав важливіші справи.

— А... констеблю Візит, так, — поспішно сказав Ваймз. — Боюся, на цей момент я дуже зайнятий, та й навіть не певен, що маю безсмертну душу, ха-ха, тож, можливо, ви зазирнете пізніше, коли...

— Це щодо тих слів, про які ви просили мене дізнатися, — з докором сказав Візит.

— Яких слів?

— Тих, що отець Трубчек написав своєю кров’ю. Ви ж сказали пошукати, що вони значать?

— Ох. Так. Зайдіть до кабінету.

Ваймз розслабився. Йому не загрожувала чергова болісна розмова про стан його душі та необхідність випрати й прочистити її, доки на неї не накладено довічне прокляття. Зараз мало йтися про дещо важливе.

— Це стародавня ценотінська, ваша милосте. З однієї їхньої священної книги, хоча, звичайно, говорячи «священної», я усвідомлюю той факт, що вони кардинально відхилилися в...

— Так, так, не сумніваюся, — сідаючи, урвав Ваймз. — Між іншим, там часом не сказано: «Це зробив пан Ікс, гр-р-р, гр-р-р, гр-р-р»?

— Ні, ваша милосте. Такої фрази немає в жодній з відомих священних книг.

— А, — сказав Ваймз.

— Крім того, я продивився інші документи в приміщенні, і з почерку схоже, що цю записку писала не жертва.

Ваймз просвітлішав.

— А-га! Хтось інший? Там часом не сказано чогось на кшталт: «Ось тобі, негіднику, як же довго ми