Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Карл похитав головою.

— Ні, мадам.

Детектив. Чи це не пов’язано якимось чином із Берком?

Кріс знайшла його в передпокої, де він незграбно стояв, стискаючи криси м’якого пожмаканого капелюха своїми опецькуватими пальцями з лискучими від недавнього манікюру нігтями. Пухкенький, років шістдесяти з гаком, рожеві від мила щоки. З-під старомодного сірого твідового пальта, що було задовге й зашироке, визирали зім’яті й мішкуваті штани з манжетами. Побачивши Кріс, детектив зронив хрипливим голосом емфізематика:

— Хоч би скільки людей поставили в ряд, я б відразу розпізнав серед інших ваше обличчя, міс Макніл.

— Мене вже треба ставити в ряд для розпізнавання? — запитала Кріс.

— Та що ви, Бога ради! Ой, ні! Ні, звісно, ні! Ні, це суто рутинна процедура, — запевнив він її. — Ви, може, зайняті? Тоді краще завтра. Так, я прийду знову завтра.

Він почав був повертатися до виходу, коли Кріс стурбовано спитала:

— З чим це пов’язано? З Берком? Берком Деннінґзом?

Безтурботна й недбала легкість, з якою поводився детектив, ще більше її напружила, немовби стиснувши невидну пружину. Він обернувся й рушив до неї, скорботно дивлячись зволоженими карими очима, кутики яких обвисли і які, складалося враження, постійно зазирають кудись у давно минулі часи.

— Яка жахлива прикрість, — мовив він. — Яка прикрість.

— Його вбили? — спитала напрямки Кріс. — Бо ж ви розслідуєте вбивства. Це тому ви сюди прийшли? Берка вбили?

— Ні, я ж казав вам, що це звичайна рутина, — повторив детектив. — Ви ж розумієте, що це відомий чоловік, тож ми не могли це все так просто залишити. Не могли, — повторив він, безпомічно знизуючи плечима. — Принаймні одне-два запитання. Він просто впав? Його хтось підштовхнув? — Запитуючи це, він похитував головою, а також піднятою рукою з виставленою вперед долонею. Тоді стенув плечима й хрипло прошепотів: — Хто його зна?

— Його пограбували?

— Ні, міс Макніл, ніхто його не грабував, ніхто, але кому, зрештою, потрібні бодай якісь мотиви в такі оце часи? — Руки детектива постійно ворушилися, немовби то були пухкенькі рукавички, що їх смикали пальці знудженого ляльковика. — Та що там казати, для сучасного вбивці будь-який мотив стає обтяжливим, ба навіть стримувальним фактором. — Він похитав головою. — Це все наркотики, — зітхнув він. — Усі ті наркотики. — Він постукав кінчиками пальців по грудях. — Повірте мені, я сам батько, і коли бачу, що діється навколо, у мене аж серце розривається. Справді. У вас є діти?

— Так, одна дитина.

— Син чи дочка?

— Дочка?

— Бережи її Господь.

— Чуєте, ходімо в кабінет, — запропонувала йому Кріс і повела за собою, палко бажаючи почути, що ще він скаже про Деннінґза.

— Міс Макніл, чи не міг би я попросити вас про послугу?

Кріс зупинилася й повернулася до нього обличчям, очікуючи зі звичною втомою, що він попросить автографа для дітей. Ніколи не просять автографа для себе. Завжди для своїх дітей.

— Так, звісно, — люб’язно мовила вона, намагаючись приховати роздратування.

Детектив скривився й змахнув рукою.

— Мій шлунок, — пояснив він. — Чи у вас часом немає мінералки «Кальсо»? Як немає, то не турбуйтеся.

— Які там турботи, — відповіла Кріс із вимученою усмішкою. — Сідайте там, у кабінеті, — показала Кріс на стілець, а тоді повернулася й рушила до кухні. — Здається, є пляшчинка в холодильнику, — додала вона.

— Ні, я піду на кухню, — мовив детектив, шкандибаючи за нею вслід. — Я так не люблю завдавати зайвого клопоту.

— Жодного клопоту.

— Ні, справді, я й так вас відволікаю. У вас є діти? — знову запитав детектив, але відразу виправився: — Ой, зовсім вилетіло з голови. Ви ж казали мені. Дочка. Правильно. Лише одна. Скільки їй років?

— Щойно виповнилося дванадцять.

— А, тоді ще можете не хвилюватися. Ще ні. А от пізніше треба вже бути пильною. — Він похитав головою. — Оце коли щодня бачиш ту всю гидоту. Неймовірно! Жахіття! Божевілля! Знаєте, я оце поглянув на свою дружину пару днів тому… або пару тижнів, не пам’ятаю вже… і сказав їй: «Мері, цей світ… увесь цей світ… — Він підняв угору руки й обвів ними довкола. — …страждає від шаленого нервового зриву».

Вона зайшли до кухні, де Карл начищав пічку. Він не озирнувся й жодним іншим чином не засвідчив своєї присутності.

— Мені справді страшенно незручно, — прохрипів детектив, поки Кріс відчиняла холодильник, але він не зводив очей із Карла, швидко й допитливо обвівши потилицю слуги своїм гострим поглядом, подібним на якусь маленьку темну пташку, що ковзає понад озером, мало не торкаючись поверхні. — Я приходжу до знаменитої кінозірки, — вів далі він, — і прошу в неї мінералку «Кальсо». Це просто смішно.

Кріс дістала пляшечку й почала шукати, чим її відіткнути.

— Льоду? — запитала вона.

— Ой ні, не треба. Просто водичку.

Кріс відіткнула пляшку, знайшла склянку й налила в неї шипучу мінеральну воду.

— Пригадуєте той ваш фільм під назвою «Ангел»? — запитав детектив, поринувши в приємні спогади. — Я шість разів його дивився, — зізнався він.

— Якщо ви шукаєте вбивцю, заарештуйте режисера.

— Ой, ні-ні, то було таке чудо… справді… я був у захваті! За винятком одного маленького…

— Ходімо сюди, — урвала його Кріс. Вона показала на вощений сосновий столик для сніданків біля вікна, з квітчастими подушечками на сидіннях.

— Так, звісно, — погодився детектив.

Вони присіли, і Кріс подала йому мінеральну воду.

— О так, дякую, — зрадів він.

— Пусте. То що ви казали?

— Ага, про фільм… він справді був чудовий. Такий зворушливий. За винятком, можливо, одного маленького моментика, — наважився сказати детектив, — однієї крихітної, практично непомітної вади. І прошу вибачити мені, бо я в цих речах цілковитий профан. Вірите мені? Я просто звичайний глядач. Що я можу знати? Мені тільки здалося, що музичний супровід заважав деяким сценам. Був занадто нав’язливий. — Кріс намагалася стримати роздратування, а детектив тим часом зі щирим запалом почав викладати свої аргументи: — Це мені постійно нагадувало, що я дивлюся кіно. Розумієте, про що я? І ще ті всі надумані ракурси камери. Це так відволікало. До речі, стосовно музики… чи композитор не вкрав її, здається, у Мендельсона?

Кріс, яка вже якийсь час легенько барабанила пальцями по столику, раптово зупинилася. «Дивний якийсь детектив, — думала вона. — І чому це він постійно позирає на Карла?»

— Ми називаємо це не крадіжкою, а запозиченням, — сказала Кріс, ледь усміхнувшись, — але я тішуся, що вам сподобалася картина. Та ви пийте, — показала вона кивком на склянку з водою «Кальсо». — Бо вона видихається.

— Так, звісно.