Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Ноббі пошкандибав провулком геть.

— Він навіть ходить шляхетно, еге ж?

— Ну... ноббізму йому не позичати.

— Яка ганьба, що чоловік такого походження — простий капрал.

Троль Вогнець задкував, доки не вперся спиною у свій гончарний круг.

— Я нічого такого не робив, — заявив він.

— Чого саме? — спитала Анґва.

Вогнець завагався.

Вогнець був величезним і... ну, скелеподібним. Вулицями Анк-Морпорка він пересувався, як невеличкий айсберг, і, як і в айсбергах, багато що в ньому впадало у вічі не одразу. Він був відомий умінням доп’яти що завгодно. Або практично що завгодно. І ще він був стіною — як звичайний мур, тільки куди міцнішим і стійкішим. Вогнець ніколи не ставив непотрібних запитань, бо вони ніколи не спадали йому на думку.

— Нічо, — нарешті відповів він.

Вогнець завжди вважав загальне заперечення надійнішим за конкретне спростування.

— Рада це чути, — промовила Анґва. — Отже... де ти береш глину?

Все обличчя троля зморщилося від спроби зрозуміти, чим загрожує йому цей допит.

— Я маю документи, — сказав він. — Всьо оплачено, як має бути, всьо до крихти.

Анґва кивнула. Це могло бути правдою. Попри те що Вогнець видавався нездатним полічити більше ніж до десяти (хіба що відірвавши чию-небудь руку) і був тісно інтегрований у складну міську злочинну ієрархію, він славився тим, що сплачував рахунки. Щоб досягти успіху в кримінальному світі, потрібно мати чесну репутацію.

— Ти бачив раніше щось подібне? — спитала вона, простягаючи взірець.

— Це ж глина, — дещо розслабляючись, сказав Вогнець. — Я весь час бачу глину. І на ній же не ставлять серійного номера. Глина є глина. У мене її купа на задньому дворі. З неї роблять цеглу, і глечики, і всяке таке. В цьому місті неміряно гончарів, і у всіх нас її повно. Шо це ви цікавитеся глиною?

— Ти можеш визначити, звідки вона?

Вогнець взяв крихітний шматочок, понюхав його і покатав у пальцях.

— Прикол, — сказав він, ставши куди бадьорішим, коли побачив, що його особистих справ розмова не торкнулася. — Це типу... глини для ігор, як-от у тих жінок з кліпсами у вухах, які виліплюють такі горнятка для кави, шо обома руками не піднімеш, — він ще покатав шматочок глини пальцями. — І ще тут забагато шамоту, це типу дуже дрібні шматочки старого глиняного посуду. Додається для зміцнення. У всякого гончаря такого добра повно, — троль знову потер взірець. — Її нач’ випалювали, але замало.

— Але звідки вона, ти можеш сказати?

— З-під землі — це все, пані, що мені ясно, — сказав Вогнець.

Він ще більше розслабився, зрозумівши, що допит не стосуватиметься нещодавно виготовленої партії пустотілих статуеток і тому подібних тем. Як часом бувало за подібних обставин, він намагався бути послужливим.

— От ходіть, подивіться, — запропонував він і швидким кроком рушив геть.

Вартові пройшли за ним через склад під стривоженими поглядами пари десятків тролів. Ніхто не любить наближення поліцейських — особливо якщо працюєш у Вогнеця, бо тут затишно, тихо, а тобі треба на кілька тижнів залягти на дно. До того ж, хоча народ тягнувся до Анк-Морпорка, бо це було місто можливостей, часом ішлося про те, щоб уникнути можливості бути повішеним, посадженим на палю чи четвертованим за ті чи інші злочини, скоєні в рідних горах.

— Не дивися на них, — сказала Анґва.

— Чому? — спитала Смішинка.

— Бо ми тут самі, а їх щонайменше дві дюжини, — пояснила Анґва. — А нашу форму шиють для тих, у кого на місці всі руки й ноги.

Вогнець пройшов через двері і вийшов на подвір’я за фабрикою. На піддонах височіли виставлені глечики. Довгими рядами тяглася цегла. А під грубим дахом лежали кілька великих куп глини.

— Ось, — великодушно сказав Вогнець. — Глина.

— А є якась спеціальна назва, якщо її отак-от складено? — несміливо поцікавилася Смішинка, копаючи глину носаком черевика.

— Так, — сказав Вогнець. — Ми називаємо це купою.

Анґва сумно похитала головою. Ось тобі й Докази. Глина була просто глиною. Вона сподівалася, що глина буває всіляких там різних сортів, а та виявилася такою ж звичайною, як грязюка.

І тут Вогнець Надав Допомогу Слідству.

— Ви не проти вийти через чорний хід? — пробелькотів він. — Бо робітники через вас нервуються і роблять криві глечики.

Він вказав на широкі ворота в задній стіні, досить великі, щоб пропустити віз. Потім понишпорив у своєму фартуху і видобув велику в’язку ключів.

Замок на воротах був великим, блискучим і новеньким.

— Ти боїшся крадіжки? — здивувалася Анґва.

— Така, пані, штука була, — пояснив троль, — шо штири місяці тому хтось зламав старий замок, і трохи добра винесли.

— Огидно, еге ж? — сказала Анґва. — Мабуть, ти подумав: і за що я тільки податки плачу?

У деяких питаннях Вогнець був значно тямовитішим за, скажімо, пана Бронескибку. Він проігнорував коментар.

— Нічо цінного не потягли, — сказав він, ведучи їх до воріт так швидко, як тільки смів.

— А це не глина була? — спитала Смішинка.

— Вона недорого коштує, але ж діло в принципі, — сказав троль. — Мене вбило, нашо це взагалі було комусь треба. Пів тонни глини ніби взяли й пішли геть.

Анґва ще раз поглянула на замок.

— Так, і справді, — замислено сказала вона.

Ворота з гуркотом зачинилися. Вартові були в провулку.

— Кумедно, що хтось вкрав купу глини, — сказала Смішинка. — Він заявляв до Варти?

— Сумніваюся, — відповіла Анґва. — Оси не дуже люблять заявляти, коли їх самих жалять. Зрештою, Щебінь думає, що Вогнець зав’язаний у транспортуванні слебу в гори, і тільки й чекає підстави добре тут понишпорити... Слухай, формально ж у мене досі вихідний, — вона відступила на крок і обвела поглядом високий паркан зі шпичаками нагорі, що оточував подвір’я. — Чи можна випалювати глину в пекарській печі? — промовила вона.

— Та ні.

— Недостатня температура?

— Ні, річ у непідходящій формі. Декотрі глеки випаляться надто сильно, а інші лишаться сирими. Чому ти питаєш?

«А чому я спитала?» — подумала Анґва. Ох, що за чортівня...

— Вип’ємо?

— Тільки не ель, — швидко сказала Смішинка. — І не там, де за випивкою потрібно співати. Або ляскати себе по колінах.

Анґва