Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Чудово. Тоді вперед.
«І якщо з Ветінарі щось станеться, — додав про себе Ваймз, коли пригнічений Морква покинув приміщення, — ніхто не зможе сказати, що ти був поруч».
У брамі Королівського коледжу геральдистів, під приглушений супровід ревіння та гарчання, відчинилося заґратоване віконце.
— Так? — долинуло звідти. — Чого зволитв?
— Я — капрал Ноббс, — сказав Ноббі.
До ґраток прикипіло чиєсь око. Воно увібрало в себе весь страхітливий вигляд витвору богів, що був капралом Ноббсом.
— Ви — бабуїн? Ми саме замовили одного для...
— Ні. Я прийшов по гербівському ділу, — відповів Ноббс.
— Ви? — перепитав голос.
З голосу було гранично ясно, що його власник знав про існування різних ступенів концентрації шляхетності в крові — від вищого за королівський і аж до простолюдного, — але що у випадку капрала Ноббса необхідно було винайти якийсь новий ступінь, наприклад, найнайпростолюдніший.
— Мені звеліли, — нещасним голосом повідомив Ноббс. — Це через того таткового персня...
— Зайдіть-но через задні двері, — звелів голос.
Смішинка у своїй комірчині саме наводив лад серед напівсаморобного інструментарію, коли його змусив обернутися якийсь звук. На одвірок спиралася Анґва.
— Чого вам? — різко кинув він.
— Нічого. Просто хотіла сказати: не хвилюйся, я нікому нічого не скажу, якщо не бажаєш.
— Уявлення не маю, про що ви!
— По-моєму, ти брешеш.
Смішинка упустив пробірку і осів на стільця.
— Як ви здогадалися? — спитав він. — Навіть іншим ґномам невтямки! Я ж так обережно поводжуся!
— Чого б не припустити... що я маю особливі здібності? — запропонувала Анґва.
Смішинка розгублено взяв мензурку і почав її протирати.
— Не розумію, що тебе так непокоїть, — продовжила Анґва. — Мені завжди здавалося, що Гноми все одно ледь помічають різницю між чоловічою та жіночою статтю. Я знаю, що половина Гномів, яких ми забираємо за статтею 23, — жінки, і от із ними й найважче мати справу...
— Що таке стаття 23?
— «Гасати і кричати на навколишніх у нетверезому стані, намагаючись відрубати їм ноги», — пояснила Анґва. — Статті легше називати за номерами, ніж кожного разу цитувати. Послухай, у цьому місті повно жінок, які воліли б жити як ґномині. Бо ж який у них інакше вибір у житті? Офіціантка, швачка або чиясь дружина. Тоді як ви можете робити все те саме, що й чоловіки...
— За умови, що ми тільки те саме й робимо, — зауважила Смішинка.
Анґва затнулася.
— А, — промовила вона. — Розумію. Гм. Так. Цю пісню я знаю.
— Я терпіти не можу сокир! — скрикнула Смішинка. — Я боюся бійок! Я вважаю співи про золото тупістю! Я ненавиджу пиво! Я навіть не вмію пити на ґномський лад! Коли я намагаюся вижлуктити кухля, я обливаю того, хто стоїть у мене за спиною!
— Розумію, тут потрібно вміти, — погодилася Анґва.
— А тут я бачила, як одна дівчина йшла вулицею, і чоловіки присвистували їй услід! І ви можете носити сукні! Кольорові!
— Бідака, — Анґва стримувала усмішку. — І давно ґномині мають такі проблеми? Я думала, їх усе задовольняє, як є...
— Ага, легко бути задоволеною, коли не знаєш нічого іншого, — гірко сказала Смішинка. — Кольчужні штани цілком гарні, якщо ніколи не чула про більйо!
— Бі... а, так, — сказала Анґва. — Білизна. Так.
Вона намагалася викликати в собі співчуття і таки відчувала його, але все одно мусила стримуватися, щоб не сказати: тобі хоч не треба підбирати таку білизну, яка не рветься від кігтів на лапах.
— Я думала, приїду сюди й знайду іншу роботу, — простогнала Смішинка. — Я добре вправляюся з голкою і от пішла до Гільдії швачок, а там...
Вона замовкла і почервоніла так, що це було помітно навіть крізь бороду.
— Авжеж, — погодилася Анґва. — Цієї помилки багато хто припускається, — вона випросталася і відкинула з чола волосся. — Хай там як, на командора Ваймза ти справила враження. Гадаю, тобі тут сподобається. У Варті всі з якими-небудь проблемами. Нормальні до поліції не йдуть. У тебе тут усе складеться.
— Командор Ваймз трохи... — почала Смішинка.
— У доброму настрої він цілком позитивний. Йому потрібна випивка, але він не сміє. Знаєш же: одна чарка — забагато, дві — замало... Тому він такий різкуватий. У поганому настрої він наступить тобі на ногу, а тоді кричатиме, чому ти не стоїш по стійці «струнко».
— Ти ж нормальна, — сором’язливо сказала Смішинка. — Ти мені подобаєшся.
Анґва погладила її по голові.
— Це ти зараз так кажеш, — сказала вона. — А побудеш тут подовше, то зрозумієш, якою сучкою я часом можу бути... А це що?
— Що саме?
— Той... малюнок. З очима...
— Або з двома червоними цятками, — уточнила Смішинка.
— Справді?
— Гадаю, це — останнє, що побачив отець Трубчек, — пояснила ґноминя.
Анґва втупилася в чорний прямокутник. Принюхалася.
— Знову!
Смішинка аж подалася назад.
— Та що?
— Звідки це пахне?! — зажадала Анґва.
— Не від мене! — поспішно вигукнула Смішинка.
Анґва швидко схопила з лави одне з блюдечок і обнюхала його.
— Ось воно! Я відчувала цей запах у музеї! Що це?
— Звичайна глина. Вона була на підлозі в кімнаті, де вбили старого жерця, — пояснила Смішинка. — Мабуть, хтось приніс на взутті.
Анґва розтерла трохи глини в пальцях.
— Гадаю, це проста гончарна глина, — сказала Смішинка. — Ми з такою працювали в Гільдії. Глечики ліпили, — уточнила вона на випадок, якщо Анґві щось невтямки. — Розумієш? Для тиглів і такого іншого. Цю, здається, намагалися випалити, але за неправильної температури. Бачиш, як кришиться?
— Гончарська, — повторила Анґва. — Знаю я одного гончаря...
Вона знову поглянула на іконограф ґномині.
«Будь ласка, ні, — подумала вона. — Це ж не хтось із них?»
Парадні двері Коледжу геральдистів — обидві стулки — було відчинено навстіж. Звідти непевно вибрів капрал Ноббс, навколо якого із захватом увивалося двоє геральдистів.
— Ваша світлість дізналися все, що хотіли?
— Ф-ф-ф, — відповів Ноббі.
— Якщо ми можемо ще чимось допомогти...
— Н-н-нф-ф-ф.
— Хоч чимось?
— Н-н-нф-ф-ф.
— Вибачте за черевики, ваша світлосте, але дракон хворіє. Коли вони
