Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Ці «дехто» — це те саме, що і «всі» зі словосполучення «всі знають»? Ті, хто живе в «суспільстві»?
— Так, ваша милосте. Гадаю, так.
Ваймз махнув рукою.
— А, ці. Гаразд, продовжуй.
— Подейкують, останнє, що людина бачить перед смертю, відбивається в її очах, ваша милосте.
— А, це. Та то лише старезна байка.
— Так. Це справді неймовірно. Тобто якби вона була неправдою, як би вона вижила, авжеж? Мені здалося, що я побачив крихітну червону іскорку, тож я наказав бісику зробити дійсно велике зображення, поки вона зовсім не зникла. І от просто в центрі...
— А бісик не міг її вигадати? — спитав Ваймз, знову придивляючись до малюнка.
— Ваша милосте, для брехні їм бракує фантазії. Вони дають вам тільки те, що бачать.
— Вогняні очі.
— Дві червоні плямки, — сумлінно уточнив Малодупко, — які й справді могли бути парою вогняних очей, ваша милосте.
— Добре підмічено, Малодупку, — Ваймз потер підборіддя. — Побий мене грім! Лишається сподіватися, що це не витівки якого-небудь бога. Мені тільки богів зараз не вистачає. Ви можете зробити копії, щоб я їх розіслав по всіх відділках?
— Так, ваша милосте. Бісики мають добру пам’ять.
— Тоді вперед.
Але не встиг ще Малодупко вийти, як двері знову відчинилися. Ваймз підняв погляд. Перед ним стояли Морква та Анґва.
— Моркво? Я думав, у вас вихідний.
— Убивство, ваша милосте! В Музеї томського хліба. А коли ми повернулися до Управління, нам сказали, що Правитель Ветінарі мертвий!
«Справді? — подумав Ваймз. — От вам і чутки. Скільки користі було б, якби ми вміли моделювати їх за допомогою правди...»
— Як на небіжчика, він дихає добре, — сказав Ваймз уголос. — Гадаю, з ним усе буде гаразд. Хтось проскочив повз його охорону, ось і все. Я викликав лікаря, щоб той про нього подбав. Не переймайтеся.
«Хтось проскочив повз охорону, — подумав він. — Авжеж. А охорона Ветінарі — це я».
— Щиро сподіваюся, що той лікар — чемпіон, — суворо мовив Морква.
— Навіть ще кращий — він лікує чемпіонів, — відгукнувся Ваймз.
«Я — його охорона, і я нічого не помітив».
— Якби з Патрицієм щось сталося, для міста це було б жахливо! — заявив Морква.
У прямому погляді Моркви Ваймз не зауважував нічого, крім щирої стурбованості.
— Що так, то так, — погодився він. — Утім, зараз за ним доглядають. Ви сказали ще про якесь убивство?
— У Музеї томського хліба. Хтось убив пана Гопкінсона його власним експонатом!
— Тобто змусив його з’їсти?
— Вдарив його нею, — із докором пояснив Морква. — Бойовою хлібиною, ваша милосте.
— Ідеться про такого старого із сивою бородою?
— Так точно. Пригадуєте, я знайомив вас із ним, коли приводив вас на виставку бісквітів-бумерангів?
Анґві здалося, що обличчям Ваймза винувато промайнула тінь якогось спогаду.
— І кому ж це заманулося вбивати старих? — поцікавився він у простір.
— Не можу знати, ваша милосте. Констебль Анґва провела розслідування без уніформи, — Морква з натяком повів бровами, — але не винюхала й натяку на слід. І з музею нічого не зникло. А ось чим вчинено злочин.
Бойова хлібина була значно більшою за звичайну. Ваймз обережно покрутив її в руках.
— Ґноми кидають це, як метальний диск, правильно?
— Так точно. На торішніх Іграх Семигір’я Хропун Щитогриз за п’ятдесят ярдів зрізав верхівки шести поставлених рядочком круто зварених яєць. І то ж була стандартна мисливська хлібина. А це, ну, артефакт. Ми більше не володіємо технологією випічки такого хліба. Ця хлібина — унікальна.
— І коштовна?
— Дуже, ваша милосте.
— Настільки, що є сенс її вкрасти?
— Її було б неможливо продати! Будь-який чесний Гном її впізнав би!
— Гм. Ви чули про того жерця, вбитого на Босяцькому мосту?
Морква був шокований.
— Це ж не старий отець Трубчек? Ні?
Ваймз ледве стримався, щоб не спитати: «То ви його знали?».
Адже Морква знав усіх. Якби він якимось чином опинився в гущавині джунглів, там залунало б: «Вітаннячко, пане Той-Хто-Мчить-Між-Дерев! Добридень, пане Той-Хто-Розмовляє-з-Лісом, яка у вас тут файна духова трубка! І на яке оригінальне місце ви прилаштували пір’їну!»
— Він мав ще якихось ворогів? — поцікавився Ваймз.
— Перепрошую, ваша милосте: що значить «ще якихось»?
— По-моєму, той факт, що мінімум один ворог у нього точно був, цілком очевидний, ви згодні?
— Він добрий ста... був добрим старим, — виправився Морква. — Майже не виходив з дому. Все сидить... сидів над своїми книгами. Дуже релігійний. Я маю на увазі різноманітні релігії, не одну. Він їх вивчав. Трохи дивакуватий, але геть нешкідливий. Чого б хтось надумався його вбивати? Чи пана Гопкінсона? Двійко старих, що нікому не заподіяли зла?
Ваймз повернув бойову хлібину капітанові.
— Маємо це з’ясувати. Констеблю Анґво, огляньте місце злочину. Візьміть на допомогу... так, капрала Малодупка, — наказав він. — Капрал уже працює в цьому напрямку. Малодупку, Анґва теж з Убервальду. Може, у вас виявляться спільні друзі абощо.
Морква життєрадісно кивнув. Обличчя Анґви здерев’яніло.
— О, ґ’драк д’ґар дВарта, М’л’д’п’ко! — промовив Морква. — Г’х Анґва констебль... Анґва д’гар, б’гк барґр’а М’л’д’п’ко кад’к...[35]
Анґва зосередилася.
— Ґрр’дакк д’баз-г’драк... — невпевнено промовила вона.
Морква розсміявся.
— Ти щойно сказала: «Чарівний шахтарський інструментик жіночої статі»!
Смішинка витріщився на Анґву, яка поглянула у відповідь без жодного виразу й пробурмотіла:
— Ну, ґномську важко вчити, якщо ти все життя не жуєш гравій...
Смішинка продовжував витріщатися.
— Е... дякую, — нарешті видушив він. — Е... я краще піду та причепурюся.
— Як щодо Правителя Ветінарі? — спитав Морква.
— Його я доручив найкращому зі своїх людей, — відповів Ваймз. — То чесна, надійна людина, яка всі входи та виходи в цій будівлі знає як свої п’ять пальців. Інакше кажучи, я все контролюю.
Вираз надії на обличчі Моркви змінився на ображений подив.
— А ви не хочете доручити це мені? — промовив він. — Я міг би...
— Ні. Даруйте вже мені старечі забаганки. А самі поверніться до Управління та дайте лад справам.
— Яким справам?
— Усім! Беріться за все, як вогонь до сухостою. Перекладайте з місця на місце папери. І треба нарешті скласти той оновлений графік чергувань. Гримайте на всіх! Перечитайте рапорти!
— Слухаюся, командоре
