Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Відклавши полотно, вона раптом нахилилася вперед:
— Армане, ти величезний, вогнедихий ящір… Ну навіщо тобі зіниця мишеняти?
Він знизав плечима:
— Тобі не подобається?
— Подобається, — відгукнулася вона тихо. — Дуже.
Помовчали.
— По-твоєму, вірші — це як? — запитав Арман тоном провокатора.
Юта піднеслася духом, натхненно блиснувши очима:
— Це те, чого не можна побачити, можна тільки відчути…
— Добре, — сказав він серйозно. — Ось я кажу: «корж розчиняється в моєму животі». Це вірші.
Юта, яка на цей час уже ширяла в ефірній височіні, ледь не закашлялася з обурення.
— Дурниці! До чого тут корж!
— А я ж ніколи не бачив, як він розчиняється. Зате відчуваю це прекрасно!
Якийсь час Юта намагалася прислухатися до того, що відбувалося в її животі. У задумі вкололася голкою, запхала постраждалий палець у рот і попросила смиренно:
— Не прикидайся, будь ласкавий. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу. Якби ти сказав: «ось світанок лагідно торкнувся моря», чи «ось калідон ніжно поцілував подругу»…
Юта урвала фразу. Нова думка, несподівана й зухвала, змусила її завмерти з роззявленим ротом.
— Армане… — спитала вона пошепки. — А ти кого-небудь коли-небудь… цілував?
Вона дивилася йому просто у вічі — виявилось, що очі в неї карі, з чорними обідками по краях. Ніби обручі, подумав Арман.
У дитинстві він любив забиватися в темний куточок і там тихенько мріяти про щось непевне, туманне, однак безмежно добре й ласкаве. Напевно, так він уявляв собі матір, якої не пам’ятав. Довівши себе до щасливих сліз, він ніжно гладив когось, видимого тільки його заплаканим очам, і відчував, як цей хтось пестить його й цілує… Слиняве дитинство без жіночої ласки! Щоправда, сентиментальні напади з віком скоро минули.
— Армане… Я щось не те сказала?
Ні з того ні з сього він поклав їй руку на плече. Вона завмерла, не знаючи, як розцінити цей знак уваги.
— Чуєш… Там, у підземеллі, я хотів ще щось викарбувати на камені. Тобі цікаво?
Вона кивнула, намагаючись не ворухнути плечем, накритим його долонею.
Арман покусав губу й сказав хрипко:
— «Самотнє небо сховало у хмари лице. Напевно, що з горя… Втомилось дражнити дзеркало моря».
Помовчали.
— «Чорний оксамит ночей — узголів’я моє, — сказав Арман. — Ланцюг далеких вогнів — намисто моє… Буде часом пожерте ім’я моє».
Принцесине шитво давно зісковзнуло додолу й тепер тужило там, забуте.
— І ти не закарбував цього на камені? — запитала Юта пошепки.
Арман поморщився:
— Місця, знаєш, мало на тому камінні… Та й якось воно… Дрібно.
— Дрібно?
— Порівняно з історією моїх предків… На тлі всіх цих братовбивчих двобоїв та воєн, і битви з Юккою, морським чудовиськом… Якесь небо щось дражнить та ланцюг вогнів…
Юта серйозно подивилася йому в очі:
— Знаєш… Мені не здається, що вбивати братів чи навіть боротися з Юккою… Що це почесніше, ніж розповідати про самотнє небо.
Арман усміхнувся:
— «Ґрона сивих летючих хмар. Їх темні тіні на зелені трав… Німий танок столітніх примар, луна забутих забав».
— Це добре, — негайно визнала Юта. — Це… — і вона відразу повторила всі три рядки напам’ять — повільно, ніби смакуючи.
Арман спостерігав за нею з цікавістю, намотуючи на палець якусь випадкову ниточку. Ніде правди діти, йому несподівано приємні виявились і похвали її, і гаряча зацікавленість.
А Юта повторювала, насупивши лоба:
— «Ґрона сивих летючих хмар»… — і раптом підняла на Армана азартні очі:
— Чуєш, тобі не здається… А якщо «клапті сивих летючих хмар», га?
Він не зрозумів одразу, і вона пояснила, соваючись з нетерпіння:
— Ну, «ґрона» — це щось важке, масивне, впевнене в собі… Ґрона, ягоди, врожай, статок… А «клапті»… «Клапті» — це щось рване, невлаштоване, поранене… Розумієш? І все зразу змінюється, от послухай…
Вона повторювала рядки так і сяк, змінювала слова, а він мовчав і слухав. Одразу зрозумів, що з нею згоден — і тепер просто дивився, як ворушаться її губи, й тихо дивувався. «Рване, невлаштоване, поранене»…
Вона замовкла, помітивши якусь зміну в його лиці. Сказала невпевнено:
— Розумієш, це ж дуже цікаво… Одне тільки слово змінити… Правда?
— Правда, — відгукнувся він повільно.
Помовчали. Юта напружено думала про щось своє, зсуваючи брови й потираючи пальцем куточок рота.
— «Німий танок столітніх примар», — прошепотіла вона нарешті, драматично розширивши зіниці. — Тобі, виходить, два століття і тридцять два роки?
Він ледве стримав смішок — такою побожністю був сповнений її голос.
— Це означає… — продовжувала Юта пошепки, — означає, що найперший твій предок… А коли він жив, Армане? Може, він бачив сам початок світу?
Арман мовчав, і усмішка його ставала дедалі загадковіша в міру того, як розпалювалася Ютина цікавість.
— Ні, справді, Армане… Такий древній рід… Може, ти знаєш, де взялося море, і небо, і все… Що було раніше, на самому початку?
Він одкинувся на спинку крісла й продекламував, напівзаплющивши від натхнення очі:
Відколи постало склепіння небес,
Що зліше за зиму й палкіше за літо?
О, лихо для світу — цікавість принцес!
Вона пирхнула обурено. Притихла. Попросила раптом тихо й зворушливо:
— Армане… Ти дракон і нащадок драконів… «Я здіймаюся до небес»… Ти бачиш усе це по-іншому… Мені так заздрісно, що ти літаєш, а я… Зроби мені подарунок, Армане!
Він уловив небезпеку.
— Покатай мене на спині! — видихнула принцеса.
Він вдивлявся в її лице, намагаючись зрозуміти:
зухвальство? жарт?
Юта витлумачила його мовчання по-своєму:
— Ні, на драконячій спині… На драконячій, Армане!
Їй довелося тікати дуже швидко. Він вирішив її відшмагати, щоб не верзла дурниць.
* * *
Кілька днів потому Арман таки зважився вилетіти — на полювання. Юта пообіцяла йому поводитися сумирно, мов ягня.
Щоб виконати свою обіцянку, ледь провівши Армана, слухняна принцеса взялася за прибирання.
Незграбно розмахуючи мітлою, Юта згадала палацову покоївку, котра любила проголошувати з приводу й без приводу: «Ну що б тут робилося без моєї руки!»
— Ну що б тут робилося без моєї руки! — докірливо бурмотіла Юта, вигрібаючи багатовікову пилюку з кутків та з-під стола — такого знайомого стола в кімнаті з каміном.
Орудуючи своєю розкошланою мітлою, принцеса — от ґорґулья! — знайшла під столом дерев’яний круг, дуже схожий на накривку від діжки. Досвідчена Юта відразу здогадалася, що це справді накривка — тільки не від діжки, зрозуміло, а від таємного люка.
З таємними люками Юта досі не стикалася.
Авжеж, вона не така дурна, щоб пірнати в невідомий люк, де напевно темно, брудно й повно павутиння. Арман їй заборонив, та й хіба забулася вже історія з магічною вервечкою?
А якщо вона все одно туди не полізе, то чого б не відкрити